Не полишає мене думка про те, що відбувається востаннє. Коли щось вперше – ти це знаєш, свідомо ласуєш отим «вперше», а про останнє довідаєшся лише згодом і пожалкуєш, ет, не спожив оте в усій його повноті, в усій його довершеній конечності та остаточній неповторності, залишається переживати оте як спогад про «востаннє». Та от нині – прокинувся близько четвертої, чую, дощ стукає у підвіконня: важкі краплі вибивають якийсь рваний ритм, чисто джаз. Вирішив дочекатися, коли дощ припиниться – ота сама думка підштовхнула, ну ж бо почую останню краплю дощу, не загалом, а хоча б оцього. Дощ і справді стукав з дедалі довшими паузами, аж ось надовго замовк – так надовго, що я вже карався, що знов пропустив чергове «востаннє», та все одно напружено чекав… - і тут у підвіконня вдарила та сама остання крапля, після якої вже третю годину за вікном панує тиша. Дощ ніби поставив фінальну крапку у своїй досвітній розповіді – а я став свідомим і тому щасливим свідком цього фіналу, дощового «востаннє». Та крапля й справді вмістила океан.
Знов як завжди 
