Зима. Засипав снігопад
Серця і мрії тих людей,
Яким нема шляху назад,
Життя минає без ідей.
А він стояв у самоті,
Що диво станеться він знав.
Йшли перехожі, та не ті.
Своє кохання він чекав.
Постало все життя за мить.
Який неправильний політ,
І рана в серці так болить,
Невже колись розтане лід?
Життя минуло лиш за рік,
Коли дізнався новину,
І жити як колись не зміг
Кохав він лиш її одну.
Остання зустріч, ніби сон,
Уже ніколи не забуть.
Весілля. Далі закордон.
Та знала все вона мабуть.
Немов у казці падав сніг,
І наче зупинився час.
Цю мить у пам’яті зберіг,
Разом були в останній раз.
Роздмухав вітер ті думки,
Що ними повнилась душа,
Невже прощались навіки?
Була вона, мов сніг, чужа.
В її очах туга й печаль,
А по щоці текла сльоза.
Що любить не сказав, на жаль,
А на душі глуха гроза.
Вона промовила: " Прощай!,
У тебе зовсім інший шлях…
Щасливим будь! Пообіцяй!
Зустрінемось на небесах!
Весілля завтра. Ти прийдеш?
Побачимось в останній раз,
Бо суму не буває меж…
Це доля наша без прикрас".
Чому ж тоді не зупинив,
І не зізнався в почуттях?
О, скільки раз себе винив,
Бо смерть її суцільний жах.
У прірву впав автомобіль,
Але залишилась жива.
Цього не знав і гострий біль
Зумовили про смерть слова.
У нього власна є сім’я.
І старший він на десять літ.
Вина у цьому ні чия,
Такий вже є жорстокий світ.
І не загоїться той шрам,
Який палає уночі.
І непідвладний він рокам,
Рубають душу палачі.
Та якось пролунав дзвінок.
О чудо! Це була вона!
І на літак бере квиток.
Додому! І тепер одна!
Ще трішки! Тільки п’ять хвилин,
І буде вже усе не так.
Тепер на світі не один!
Та не летить чомусь літак.
Як вирок, голос прозвучав:
«Літак упав!..» Кінець тепер…
І стукіт серця замовчав,
Уже назавжди він помер.
І падав, падав, падав сніг.
І сосни одягли вуаль,
Лиш вітер плакати не міг
І хмари мчалися у даль…
