Печуть долоні , очі плачуть і знов тремтять від болю губи.
Ти розтоптав моє кохання і навіть сліду не лишив.
Я, наче пташка у неволі - без мрії, віри,сподівання…
Ти взяв мене, як вітер попіл, що по землі розпорошив.
Я так хотіла врятуватись. І похапцем усе, що було
Хапала збитими руками, ламала, мов тріски,табу
Ковтала сльози, краплі смутку. Я все для тебе залишала
І йшла без вдаваного страху в чужу і сиву далину.
Небесні зорі. Всі світила, що так нам влітку шепотіли,
Грайливі вірші і нестримні потоки гомінких пісень
Тепер тьмяніли і зникали. Мовчанням ночі отруїли,
Лиш споглядали нетерпляче і все ждали наступний день.
Коли ж ми втратили надію? Кому продали наші душі?
За що таким болючим словом вбивали справжні почуття?
Навіщо кривдили й топтали все те, що й так було без тями.
Все, що колись цілунком гріло, дорожче було за життя…
Чому так трапилось,коханий? Яку ми хвилю пропустили?
Що не помітили завчасно, щоб запобігти цій біді?
Як жити, любий? Чим зайнятись? Кому цілунки дарувати?
Кого стискати у обіймах сьогодні, завтра… у вісні?
Так невблаганно, незбагненно, неначе лялькою на сцені
Підступна доля нами грає і не дає спинити час.
Жбурляє в вихор днів безтямних. Не співчуває, не жаліє
Дарує мить земного щастя і знов на рік забуде нас.
До тебе, матінко природа, звертаюсь криком порятунку,
Спітнівші тягнучи долоні, вмиваючись потоком сліз.
О, ти , велика берегиня, врятуй пропащі наші душі.
Молю. Навколішках благаю. Спаси, бо я лечу униз.
