Час, ніби сніг,
Тихо пада на сконі...
Як би ж я міг
Піймати його і в полоні
Тримати всю вічність...
Та він, у розгоні,
Став подібним на мокру сльозу.
І плаче душа на припоні...
А час нагинає життя, як лозу
І краплями падає в мокрі долоні.
А з долонь уже в річку.
В річку печального смутку,
Де роки порубані в січку.
І немає від часу прибутку,
Бо впав він в колодязь без дна...
Кожний день... і в свята, і в будні
Мучить, тривожно, думка одна.
Для кого цей час у бездонній студні...
... От будьте ви мудрі, -
Розв'яжіть цю вічну ділему.
Почешіть свої "кудрі",
Відчуйте цю безконечну проблему...
І впізнаєте сенс людсього життя.
І будете завжди уже на коні.
І не буде тоді дрібне каяття
Щоденно пливти в недоспівані дні...
