Ганьбиш мене за шумовиння слів,
Що буцімто до мови не дотичні.
Але ж таких я вигадать не вмів,
Були б вони кощаві й рахітичні.
На лузі споглядаєш квіточки,
Не знавши, що стокр́отки то – їй-право!
А на ставку – тобі це невтямки́ –
Не зілля, а клечається купава.
Й вільшанка – це ж таки не горобець,
І ѓаїчки – лиш на загал синиці.
Й трава – не все трава, бо є щирець,
Є череда, могар і є мітлиця...
І віхола, завія, заметіль
З метелицею й хугою сліпою –
В поезії таки не самоціль,
Бо є ще хуртовина із курою,
І хвища, й завірюха, і пурга,
Зав’юга, шквиря, курява зі снігу,
Оруга і буран, як пилюга,
Поземок, ху́рія, охи́за і хурдига...
Здавалося б, то зайве нам, – прецінь
Є втіха навертати в діалекти.
Без слів таких життя було б мов тінь –
І не спасли б „гламури” та „респекти”.
Ганьбиш мене за шумовиння слів,
Що буцімто до мови не дотичні.
Але ж таких я вигадать не вмів,
Слова це всі народні й поетичні.
