Я знову захворіла тим, кому зовсім не потрібна. Це й недивно, адже
інакше я просто не можу. Мабуть мені нецікаво бути з тим, хто бачить
мене у снах, хто мріє про мить коли ми залишимося наодинці, хто чекає
коли я відповім йому взаємністю. Скільки було таких, хто любив мене, але
ж ні, мені потрібен саме той, хто мене не помічає, кому байдуже де я і з
ким. Той, хто приділяє мені увагу просто так, без жодного натяку на
стосунки, я не кажу вже про серйозні, хоча б якісь.
Мене ж має відштовхувати від нього, я повинна ігнорувати його так, як
він мене, але як би я не намагалась це зробити, все марно. Досить мені
його побачити, досить почути його голос, як механічно вся моя увага лине
за ним. Можливо, я цього яскраво не показую, але душа моя рветься до
нього, серце починає нашіптувати романтичні слова, бажає творити любовну
риму.
Я кричу сама собі, що не хочу цього, що зарікалася два роки тому, більше
нікого не впускати в своє серце, нікому не відкривати душу. І ось
фатальна мить, всі мої плани поламав він...
Чому це сталося знову? Адже до нього було багато тих, кому подобалась я і
– хто подобався мені, були стосунки, яким я не придавала ніякого
значення, я загнала себе у рамки і сиділа там цілих два роки, і що
тепер? Зробила крок вперед і вийшла за їхні межі. Боже, як я хочу
повернутися назад, хочу сидіти у тих рамках і нікому не показувати, що в
мене ніжно-трепетлива душа, що моє зболене розчаруванням серце все ж це
вміє любити – любити по справжньому. Я клялася всіма святими, що більше
ніколи і нізащо не полюблю. І не дотримала обіцянки, котру дала сама
собі.
Можливо, це ще зовсім не кохання, але я точно знаю, що те, що тривожить
мою кров, те, що заставляє інтенсивніше битися серце, більше за просту
симпатію.
Я згадую осінній вечір дворічної давності, коли я сиділа у пустій
кімнаті і писала, що роблю перший крок у життя де не буде ілюзій, де не
буде мене вже тієї, що була колись... Але у кожному слові згрішила.
Збрехала про те, що я сильна, що зроблю все можливе для того, щоб не
мучити себе дурними думками. Я пам’ятаю, що клялася сама собі у тому, що
буду міцніти духом, але не змогла втриматися і не вкусити забороненого
спокусливого плоду, котрий зветься Кохання.
Чому я знову називаю те, що сидить у моєму серці коханням? Ні це не
воно, цього просто не може бути, я вже якось кохала і більше не хочу. Чи
хочу? Не знаю. Напевно, якби не хотіла, то не доводила б свою душу до
такого стану, не писала б зараз цих безглуздих слів. Так, так вони саме
безглузді, по-іншому їх назвати не можна. Тому, що я їх пишу, думаючи про
того, хто не вартий пів будь якого словечка з цього тексту...
Десь глибоко в душі я хочу, щоб він їх прочитав і зрозумів, що, мабуть,
більше ніхто до нього так не буде ставитися, більше ніхто не оточить
його такою ніжністю, ласкою та романтикою, як я. Можливо, йому це зовсім
не потрібно, я більш ніж впевнена, що маю рацію, та це розуміє моя
голова, а серце знову не має бажання їй підкорятися. Хоча прекрасно
знає, що пожалкує про свою неслухняність, і буде „стояти в кутку на
гречці, відбуваючи покарання”. Та що вдієш, коли моїй душі-мазохістці це
подобається. Вона хворіє, болить, плаче, корчиться від болю, але тримає
у собі отруту байдужості і невзаємності. Здається, вона вже от-от піде
на небеса, але навіть у такий момент продовжує кохати.
ID:
178104
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.03.2010 17:52:29
© дата внесення змiн: 17.08.2015 00:04:12
автор: Надія Осіння
Вкажіть причину вашої скарги
|