Ти знов палаєш у присутності моїй
і моє бажання полониш підти.
Так, я сильний, коли один, -
то ж давай не будем звиканням зволікати.
От бляха, голову в ніщо озув:
лайном і мохом вся покрита.
о, я не чув!..
І ти не чула, ти вже роздіта...
А пам'ятаєш янгол мовчИв
і лопнув, як міхур, -
ціною життя не вдалося спорожнити -
підігравав, щоб ти могла себе почути.
О ні, навіщо мені це?
Для чого я тягну твоїй душі намисто?
Навіщо дар несе в собі те,
чого за ойками кохання не почути?
Та я ж кохаю і кохаю тебе так,
що ладен віддати головне - час..,
а він вже й зборить цю спокуту.
Знайомство із Шаном-паном часу - страх,
бо голова людини до землі прикута.
І післясмертним хащам - зась, -
вітру з намистом душу твою вже не здути.
О боже, забери...
забери мої терези, -
воланням вовка місяця не здути...
