Братерство крові
1
Історію давню билинну
Колись мені дід розповів −
З часів золотих старовинних,
З глибин посивілих віків.
Коли на просторах безкраїх
Ряснів і буяв первоцвіт,
Коли в придніпровому краї
Преславний сколотський жив рід.
Цю оповідь-думу правдиву
Від прадіда дід мій почув,
А тому його прадід сивий
Розказував, як колись був
Він братчиком вільного війська,
З козацтвом хоробрим гуляв.
Цю пісню в поході неблизькім
Йому дух-орел проспівав.
Легенду про воїнську службу,
Про міць і надійність плеча,
Про вірну, освячену дружбу
Та кревне братерство меча.
І пам’ять про те не збороти
Нікому во віки віків,
Бо в кожнім із нас − кров сколота,
Дух воїна вільних степів.
2
Закрились божественні очі
Небес-Аргімпаси ясні,
І чорне шатро-крило ночі
Упало на трави рясні,
Сповивши степи пеленою,
Втопивши в хмелю своїх чар,
Розсипавши в висі росою
Сузір’я Ковша і Стожар.
Лук-місяць у небі здійнявся,
Немов у вінку зір-сновид,
Та сон із людьми обійнявся,
В стрімкий несучи їх політ,
Поплутавши в пута-тенета
Сколотські кибитки-вози,
Схопивши в казкові лабета
Своєї п’янкої краси.
3
Посеред сколотського стану
Під голих небес покриттям
Стояла найбільша і знана
Кибитка Атея-вождя.
В кибитці потомлені спали
З дружиною мужній Атей,
Та діток маленьких немало,
І друг його − воїн Гетей.
Гетея у січі кривавій
Поранили списом лихим,
Атей його взявся поправить
У домі гостиннім своїм.
Глядів-лікував він Гетея
Любіш за дружину й сім’ю:
Недарма ж поклявся Ареєм
В братерстві у мирі й бою.
Всі спали: дорослі і діти,
Ніхто не чекав зла-біди,
Та, певно, то воля Табіті
Покликала лихо сюди.
Хто знає: чи з неба що впало,
Чи в вогнищі жар не зітлів?
Та раптом шатро запалало,
Мов всепожираючий гнів.
Лиш мить – і палає оселя,
Злим факелом палахкотить.
Прокинувсь Атей – а вже стеля
Вогненна на нього летить.
Зіскочив мерщій він із ложа,
Ой ле-ле, сім’я уся спить:
«Вставайте! Рятуйся, хто може!»,
І кинувсь до друга умить.
Недужий, ослаблий від муки
Не міг підвестися Гетей,
Тому його, взявши на руки,
На вулицю виніс Атей.
Поклавши товариша далі
Від пекла пожежи та іскр,
Лишень обернувсь, як упали
Згорівши кибитка і віз.
Охоплені полум’ям, впали
На жінку кохану й дітей,
І ноги, як вкопані стали,
І стогін глухий із грудей.
4
Стояв наче камінь – дивився
Атей на вогнище своє.
А пломінь вже ледве жеврівся
Між чорним рідким пирієм.
Торкнувся легенько Атея
Й спитав дуже тихо Гетей:
«Що стало з сім’єю твоєю?
Не бачу я жінки й дітей.»
«На все воля Мами-Табіті, −
Приглушено друг промовля. −
Там нині і жінка і діти,
Де сходиться з небом земля.
Не встиг розбудить я дружину,
Не встиг врятувати синів,
І зараз вони уже линуть
На чорнім крилатім коні
Туди, де Папай й Аргімпаса
Їх приймуть в обійми свої
І вічного блага окраса
У вічнім сіятиме сні.»
Задумавсь Атей, задивився
На жар несхололий. Чи жах,
Чи зорі, чи присок іскрився
В його темно-сірих очах.
Та тільки не розпачу сльози −
Ніколи сколот не стогнав −
Він рівно і в спеки, і в грози
Веселую пісню співав.
Ніхто і ніколи не взнає,
Що робиться в серці й душі.
Лиш вітер по степу гуляє
Та місяць-лук сяє в Ковші.
5
«Навіщо вчинив ти так, брате? –
Тут раптом Гетей запитав. −
Ти мав би дітей рятувати,
А ти лиш мене витягав.
У мене, крім неба з землею,
Меча, сагайдака, коня
Нічого нема за душею,
А в тебе – дружина, сім’я.
Навіщо мене ти найперше
Із полум’я виніс надвір
Одним оцим порухом стерши
Всі мрії-бажання свої?
Я й так пошматований в січі,
Хтозна, чи оклигаю ще,
А ти цею темною ніччю
Майбутнє закреслив-роздер.
Ти ж палко кохав пишнотілу
Красуню дружину свою.
Тепер тільки кісточки білі
У Апі-землі зігниють.
Що нині лишилось у тебе
Від жінки та доньок-синів?
Родина, мов проклята Небом
Згоріла в жертовнім вогні.»
«Так, мій побратиме, то жертва,
І склав її я, а не ти.
Любов моя нині вже мертва,
Але побратимству цвісти.
З тобою колись на світанні
На зброї й крові ми клялись,
Що в перші хвилини й останні
Ділитимем радість і злість.
За батьківським Звичаєм-Словом
З твоєю свою кров змішав,
А разом із краплею крові
І душу тобі я віддав.
І стали відтоді ми браття,
Єдині у славі й біді.
Криваве Арея закляття
Назавжди горить на щиті.
Ареєм ми заприсягались
На ветхій жертовні святій,
І разом із кров’ю з’єднались
Навік наші долі й путі.»
6
«І вів нас у сотні походів
Суворий війни бог Арей,
Й не бачили серед сколотів,
За нас сміливіших людей.
Без сумніву й страху до бою
Летів я у сотні атак,
Бо знав: поруч завжди зі мною
Мій брат і його акінак.
Гонило-носило по світу
Нас разом з тобою удвох,
Хранив мене в січах і битвах
Твій меч, мов всевидящий бог.
Нам славу сколоти співали
Від краю й до краю землі,
Ми доблесть і честь осідлали,
Мов вітер на бистрій стрілі.
Пройшли ми півсвіту з боями,
Як смерч, що твердині змітав,
І «скіфами» – «жаху мужами»
Нас ворог-чужинець прозвав.
Ніколи й ніде не ділили
Ні здобич, ні жон, ні коней,
І жовтий метал не мав сили
Над тими, ким править Арей.
А скільки разів в пеклі бою,
У крові, диму і вогні
Мене закривав ти собою,
Як щит у горнилі борні.
І зараз, в останнім поході,
Під муром фортеці тії
У мене летів вражий дротик –
Ти ж груди підставив свої.
Тому, вірний друже і брате,
Я нині вчинив, що хотів:
Хай буде навіки проклятий,
Хто друга покинув в біді.
Хай судить мене лиш Табіті,
Байдуже і пекло мені,
Ще будуть і жінка, і діти –
Такий побратим уже ні.
Тож, брате, тебе обіймаю,
Як завжди − плече до плеча,
І разом давай заспіваєм
Про кревне братерство меча.
Хай пісня ця сонця дістане,
І хмару в долонях здійме,
Нехай вона долею стане
Для того, у кого є меч.
Нехай її в небі співає
Дух вільний – орел степовий,
Нехай вона сяє й лунає
Крізь сірий туман віковий!»
7
Дикий степ – то є наша оселя,
Бо нам хата затісна й мала,
Чисте небо – то є наша стеля,
А душа наша – бистра стріла.
Наша мати – земля сира чорна,
Наша доля – високий курган,
Наша воля – то криця незборна,
А життя – чи пропав, а чи пан.
Наш товариш – баский кінь кошлатий,
Побратим – вітерець степовий,
А наш батько – Арей-меч заклятий,
Наша слава – тріумф бойовий.
Наше серце – на небі зірниця,
Наша сила – це єдність плеча,
Друга вірного дужа правиця –
Святе кревне братерство меча.
Нам заіграшки ріки і гори,
Не страшні нам ворожі полки.
Доки разом ми – значить поборе
Все на світі братерство руки.
Перед нами путі веселкові,
Перед нами століття в імлі:
Велич духу, поєднаних кров’ю,
Буде вічно зоріть на землі!
Луцьк , 2004 р.
ID:
191226
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 22.05.2010 23:00:55
© дата внесення змiн: 22.05.2010 23:00:55
автор: Гнат Голка
Вкажіть причину вашої скарги
|
