Її гнобили, били, катували,
Під ноги кидали й розлючено топтали,
Хотіли ніжне серце розірвати,
Понівечити тіло, зіпсувати.
За неї у в'язниці відправляли,
Жорстоко та свавільно глузували,
Багатство обіцяли всьому люду,
Щоб тільки відреклися, мов Іуда.
Сотні смертей, нездійснені бажання,
Важка стежина, вічні сподівання,
Катів сліди з'являлись знову й знову,
Але попереду завжди стояла мова.
І рідне слово, виткане віками,
Залишиться назавжди поряд з нами.
Його голубити потрібно як дитину,
Адже дарує нам міцну сталу родину.
Не милі подарунки, пишні шати,
Я хочу світло нації тримати,
Те, що у серце щастя висіває,
Й, мов мама, ніжно-ніжно зігріває.
Колись маленька річечка текла,
А зараз утворилася ріка.
Я хочу, щоб текла вона розлого,
Моя найкраща українська мова,
Стрімким потоком душі наповняла,
І зовсім скоро океаном стала.
Супер, дуже гарно! А й справді, за що такі знущання протягом віків українській мові? Може за те, що є 2ою за красою серед всіх світових мов? А таке горде звання народу потрібно вміти відстояти.. нічого ж так просто не дається.
Цикнева відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
ДЯКУЮ. ПОВНІСТЮ З ВАМИ ЗГОДНА. МИ ПОВИННІ ГОРДИТИСЯ СВОЄЮ МОВОЮ І БЕРЕГТИ ЇЇ!!!
А й справді, за що такі знущання протягом віків українській мові? Може за те, що є 2ою за красою серед всіх світових мов? А таке горде звання народу потрібно вміти відстояти.. нічого ж так просто не дається.
дякую, і за критику також!
