Сонце заливає кімнату. Хмари залили небо.
Чорні птахи… Вони залили простір. Крила зламали одні об одних.
Кров… Кров заливає все, що залишилось. Сонце саме як кров.
Світ конає. Корчиться. У нього припадок.
Вулиці без вулиць. Міста без площ. Центр без магазинів. Дощ без крапель. Краплі без води. Калюжі без неба. Життя без смутку. Смуток без сміху. Сухо… і мертво. Розчиняється в просторі. Розчиняється все.
Світ вдихає мене у свої легені. А потім якимось чином випльовує разом зі слизом і шматочкати інших душ. А потім знову конає. Знову припадок.
Білий колір. Все біле. Все мертве. А смерть жива.
Я виходжу на вулицю. Там дощ. Під ногами - ріки крові. На губах солоно. Спершу – свіжість. Потім нудить.
Світ сам себе заперечує.. Світ не любить слів. Слова не люблять його.
Все просто. Просто – важко. Ні, тяжко. Я йду по коліна в крові.
Тепер все біло – червоне, якщо дивитись знизу, і червоно –біле, якщо зверху. Кров з молоком. Рай і пекло. І все на землі. А мені не вірять. Мені добре. Мене нудить.
Хмари. Сонце. Кров.
Мертве місце. Мертве місто. І я потрапила до його артерій.
Треба пролитись на небо крапелькою крові.
Як мушка. Як мушля. Пуста.
Шовк. В голові шовк. Він треться об кожен куточок мозку. Він гуляє там. Він куриться. Він крутиться. Він вилазить з вух. Летить угору. Я лізу по ньому на дах.
Небо біле. Сонце біле. Хмари червоні. Кров червона. Я сиджу. Внизу ходять такі як я. Але нів кого з них немає шовку, щоб глянути на все з висоти. В них такий сенс життя : плавати в крові і нудити свої шлунки. А я захотіла шовку. Бо я захотіла на дах своєї багатоповерхівки. За бар’єр. Під небо. Вулиці. Вулиці чорні. Хочу фіолетового. Хочу. А не можу. Нема. Існує лише три кольори: “кров”, ”сонце” і ”вулиці”.
Бог? Де? Я – бог. Для себе самої. І я хочу багато шовку. Хочу вкритися ним. Вкрити світ. Заснути.
