Ліс спочивав, опинившись у полоні дивних чар. Снігова володарка, що за красу її та чарівність назвали Зимою, неспішно ступала зачарованим лісом. Похмурі вартові - дуби, мовчазно розступилися перед чарівницею, і вона, всміхнувшись, оповила їх гілля сніговим мереживом. Тоненькі маленькі берізки, що першими поринули в довгий казковий сон, вкрила Зима пухнастою сніговою ковдрою. Старенькій вербі, що заснула коло невеличкого плесу, нахиливши віти долу, подарувала снігова володарка теплу хуртов'яну шаль, а струнку осику вбрала вона у чарівне біле платтячко.
Неспішною ходою підійшла Зима до лісової царівни - зеленої красуні ялинки, оповила її віти ніжним, легеньким, мов павутиння, мереживом, оздобила кожну гілочку надзвичайно-незвичайним візерунком, лагідно всміхнулася зеленовітій лялечці й плеснула у долоні. Ураз, маленька хмаринка, що затулила собою сонце, розсипалася на тисячі крихітних зірок - тендітні сніжинки. Сонечко несміливо визирнуло у небесне віконце і глянуло на ліс. Лагідні промінчики, опинившись на морозі, розсипалися на блискуці дзеркальні друзочки й вплелися у чарівний візерунок, створений Зимою. На кожній гілочці ялинки заграла багатобарв'ям вишиванка Снігової володарки, біле платтячко осики засріблилось і засяяло. Кожна сніжинка несла у собі маленький сонячний промінчик.
Ще зранку похмурий сірий ліс умить став чарівним. Навіть суворі дуби, здавалось, всміхнулися уві сні. Снігова чарівниця, що старанно прикрашала ліс, і сама замилувалася створенною красою й усміхнено глянула на обрій.
Там, вдалині, сірів похмурий, мовчазний ліс.