Читаю Чезаре Ломброзо, цю кримінальну прозу, отримую психологічну правди дозу, очищую мозок, розум щоб досягти нам вищої мети.
Виходжу з коматозу, сна і анабіозу, pugno di ferro, тримаю у руці я розову розу, не прогинаюся і не стаю я в позу, ми на дорозі правильній, але нам довго ще іти.
Ми вийшли із совєцького колхозу, але на зламаному возі, ми зупинилися на розі, і стоїмо ще й досі, молитва Богу й Бозі злітає в небо і туди летить.
Невже це буде вічно, ми героїчно лічимо у церквах свічимо своїх героїв, у вишиванках воїнів, і признаємося катам в любові, а на своїй землі ми плем'я гоїв. Що я накоїв? Рядки цієї пісні злої не є переконання мої. Я не антисеміт, я є людина, а чи людина ти?
Держава права, свободи лава. А де така держава? Нас переконують що це не наша справа. Шматочки сала, хохляцько-малороська страва. Я вам скажу, ідеологія гнила ця й ржава. Слава Україні – Героям слава! Слов'янська кров пульсує у серцях наших, бо це є ми.
Народ наш убивали, різали і ґвалтували, ми війни мали, голодомори мали, нас зневажали й мордували, у прах стирали, асимілювали, по імені не називали, та не зламали, нас не зламати, тому нас не зламали. Ісус наш Бог оберігає наші сни.
Я відчуваю загрозу, знову читаю книжки Ломброзо, на вулиці мінус двадцять морозу, п'ю молоко отримую лактозу, щоби не було авітамінозу, чекаю коли буде кінець цьому на глиняних ногах брехні колосу. А чи бажаєш цього ти?
Виходжу з коматозу, зі сплячки і анабіозу, не прогинаюся і не стаю я в позу, pugno di ferro, моє серце червоне, воно не вмерло, своєю жертвою, життєве дерево, для спраглих у криниці завжди знайдеться води.
І знову мій мозок каже ні гіпнозу, із телебачення помиїв дозу, нам заливають у голову русоволосу, ми чуємо брехню тринадцятиголосу, досить, я кажу досить зомбуванню і маніпуляціям, цьому диявольському поносу. А що на це скажеш ти?
Триває знову, моя розмова, у пісні правди слова, нова підкова на щястя, обманами не заплямована, у горниві загартована, вірою підкована. Знати правду і не боятися до перемоги іти.
Вкотре у творах Ломброзо, отримую я правди дозу, від зла наркозу, а розум виходить з коматозу, беру до рук я кобзу, співаю я римовану прозу, як кобзарі величні кобзарі у всі свої часи.
Для мого розуму нема склерозу, pugno di ferro, тримаю у руці я розову розу, не прогинаюся і не стаю я в позу, ми на дорозі правильній, ми на дорозі правильній, і нам нею іти.
ID:
201306
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 16.07.2010 13:40:15
© дата внесення змiн: 16.07.2010 13:40:15
автор: КРІПАКОС
Вкажіть причину вашої скарги
|
