№1
Вогонь, породжений у смерті дня,
Ввібравши в себе непостійність сонця,
Запалить вмить жаринами зірок
Бездонно-чорну прірву небосхилу,
Зволожить ніч безмісячну росою
Дрібних зірок серед суцвіть сузір"їв,
Хвилюючись великим океаном
У серцевині древньої берези
Що все життя подарувала вітру,
Землі і сонцю. Скоротавши вік,
Вона притулок знайде в дивній квітці,
Частинці сонця, ім"я якій - вогонь.
Пізнає темрява її останній танець
Посеред прілого сухого листя,
Здіймуться іскри; із західним вітром
Поринуть вверх і далі, аж за обрій,
Щоб зайнялося полум"я червоне
Від танцю волі, що його танцює
Душа берези у частинці сонця,
Вогні, породженому в смерті дня.
№2
Повільно сонце підіймалось з лісу.
Шуміли-шепотілись верболози
Із хвилями маленького струмочка,
Захованого під зеленим валом
Духмяних трав. У небі - ні хмаринки.
Спів птахів, мерехтливо-мелодійний,
Захоплював, переростав у крик.
Дзичання тихе серед дивних квітів
Зірвалось бумом, розбудило вітер,
Той оживився, схвилював дерева,
Тремтінням прокотився по долині,
Метнувся в небо, мертвою петлею
Охоплюючи сонце, ліс і луг...
І день завмер.
№3
Бредуть думки туманними шляхами.
На волю хоче вирватись весна,
Та десь у хворобливій павутині
Метеликом яскравим зачепилась
І б"ється, б"ється крилами слабкими,
Промінням, ще не теплим, зі снігами,
То вирветься, то знов зашморг затягне.
І знову сніг, мороз і грізні хмари...
А час втікає з кожною піщинкою
З моїх тремтячих задубілих рук.
Думки зринають стрімко, мов хвилини.
А день пліте вже інший гобелен,
Та він, нажаль, все переважно сірий.
І знову безнадійно-білий сніг
Весну собою до землі притисне.
Думки вже зупинились навесні,
Заклякли мерзлим соком у березі.
І неможливо відігріти їх
Та лід цей без проміння розтопити.
№4
Місяць з небес проситься
На полотнище біле, порожнє,
Своє блідо-сизе обличчя
Підводить. І зазирає
В віконце кав"ярні затишної,
Милується собою у дзеркалі,
Малює стежину променем
Повз нестійку і скромну свічечку,
Що від хвилювання тріпочеться
Полум"ям, щоразу нова.
Важко не розгубить його,
Полум"я це невпевнене,
Поряд із дивним місяцем,
Який зазирає у дзеркало
І знає собі та й думає,
Що там мусив би бути він,
Блідий, гордовитий, зваблюючий
В оточенні хмарок прозорих, струнких
І туманом нічним втаємничений.
ID:
213409
Рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата надходження: 29.09.2010 09:21:27
© дата внесення змiн: 29.09.2010 09:21:27
автор: Лариса Іллюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дякую! 
