Небо. Глибоко при глибоко в його серцевині - слова. Сірими плямами зведено питання: а чому не йде дощ? І дійсно: небо було затягнуте смутком, клубилося хмарами, на землю ніби впав темний іній сірості. В повітрі вчувався легкий вогкий запах... запах дощу... дощу, якого не було.
Вона сиділа на балконі. Погляд тонув десь далеко вгорі Душу й тіло пронизувало все теж питання: чому не йде дощ? Випнула спину, простягла розгорнуті тендітно-ніжні долоні, ніби просячи у Бога, неба, Долі чи то в інших природних і надприродних сил краплини дощу. Краплини, яка би втамувала спраглість почуттів, відчуттів і емоцій. Краплини, яка би звернула всі голоси всих сил природи до суму. Адже, коли плаче людина - очищається її душа й серце від емоцій, що сподвижують на імпульсивні вчинки. Причому від емоцій, які призводить до ще більшого суму, тоді стає іще сумніше. Це за тої умови, коли сльози дійсно допомагають. Зовсім інша річ, коли з тобою плаче дощ, плаче земля, плаче природа, плаче всесвіт... Омити криваві ранки - сліди почуттів на твоєму серці - здається простіше. Сльози всесвіту злилися воєдино й стали живильною водою.
І вона це знала. Ні, скоріше вона просто вірила в це, бо знати такі речі не ворожено смертним. А ця звичайна дівчина з витягнутими вперед руками, розгорнутими долонями, порепаними від укусів губами, була простою смертною. Чекала дощу, який змочив її серце, запах якого витав у повітрі, але водночас руки якого, незважаючи на численність благань і бажань, не дісталися її долонь.
Тисяча мовчазних сліз, сотні молитв на різних мовах і з різною силою ммозайки релігій: "Дощу! Дощу!!! Дощу..."
Стиснула якомога дужче долоні й притисла до грудей. Плакати не було сили, а власні сльози здавалися підробкою газованої води уже без газу. Потрібні були сили, заспокоєння, смирення, прощення і... дощ.
Чи варта любов того, щоби з такою силою вимагати дощу?
"Ти варта кращого(!) Ти - та, яку шукав. Ходи за мною." Пелюстки ромашок підняли свої ручки, стрепенулися, усміхаючись білому пів-сонцю. Боже, такого ніхто й ніколи ще не казав. Пелюстки схожі з сонцем, на півмісяцем - вони також білого кольору. Як ми могли раніше не помічати її й обходитися й обходитися без щасливого взаєморозуміння.
"Хочеш, я приїду до тебе? Ти мені допоможеш? Адже ти знаєш, що саме ти, а не хтось інший здатен зробити мене щасливим." Голубі волошки розправили свої тендітні пальчики в різні боки, помітили свою однокориневість з небом, а, може, навіть і Богом, запишалися цим й заблищали від щастя.
Ти і я. А, може, просто одне ціле, назви якому ще не існує. Ми станемо винахідниками в цій галузі, винайдемо слово, що поєднуватиме в собі "ти" і "я", буде більш інтимним ніж "ми" й не потребуватиме пояснень. Люди дивуватимуться: це ж природно, чому ми не відчули це слово раніше? А ми пишатимемося тим, що саме ми, а не хто інший, видумали це слово, що саме ми, а не хто інший, досягли такого рівня, коли нам це слово Вищими... Ми варті того.
"Я буду завтра" Ця коротка фраза не справила такого лірико-романтичного враження на дівчину, що чекала дощу, не відбилася вона й на природі.
Все було банально просто. Зустрічні погляди. Сходи. Стукіт його підборів. Поцілунок... надто солодкий щоби не спокуситися, не надто п’янкий, але з відчуттям хмелю й просто коротким, щоб насолодитися ним.
"Я чекатиму" - в голос - "це не найемоційніший кінець, якщо це кінець" - про себе.
То був не кінець.
Простягаючи долоні до невблаганного неба, вона з жалем думала, що то був не кінець. Був ранок. Був його не отриманий, через погане покриття, дзвінок. Дві години чекання. Кілька фото. Перебита розмова. Смуток. Спина. Сльози. І... величезне привеличезне бажання дощу.
Вона сиділа ніби маг... ніби шаман... ніби заклинач... А насправді просто закохана... І молила в неба, Бога, Природи, Космосу, Всесвіту дощу. Дощу, будь ласка, дощу!
І пішов дощ. ЇЇ молитви розрізали небо, звільнивши шлях для теплих рятівних крапель. Дощ пішов, бо вона молила про це, бо передавали синоптики, бо хмари втомилися тримати таку шалену кількість води, бо... просто пішов дощ
Посміхнулася, розтираючи краплі по обличчю та волоссю. Радості просто не було меж й здавалося, що дівчина любила абсолютно все на цьому грішному світі й випромінювала щастя, рівноцінне сонячному блиску.
Крізь хлюпіт дощу почувся спів мобільного:
- Ти вийдеш за мене?
ID:
216650
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 17.10.2010 20:18:37
© дата внесення змiн: 17.10.2010 20:18:37
автор: Єва
Вкажіть причину вашої скарги
|
