Ти!..ти...вбив мене!
Хоча ні, не вбив, ти змусив мене жити. Забрав в мене крила…а хочеш щоб я літала. Відірвав крила, навіть не знаючи про це, і тепер я вже не літаю. А ходити не звикла… Мені погано, а можливо добре. Нічого не розумію. Погано, погано, погано! Погано з тобою, а без тебе ще гірше! І навіть якщо віддаси крила, то вони вже зламані…
Всі навколо страждають від розбитого, нерозділеного кохання. Дурні! Ви кохаєте – це прекрасно. А от складно. Коли кохають тебе, а ти навіть не знаєш чи тобі рідна до серця ця людина. Тобто не відчуваєш того, що мусив би відчувати.
Тоді чому це триває так довго?
Можливо, ззовні все виглядає добре : «вони кохають одне одного». А чи це так? А якщо так? Якщо це все в моїй голові лише банальна осіння хандра? Навряд…це не перша моя осінь, а так складно вперше.
Я ніби падаю, падаю, падаю…але не розбиваюсь, повертаючись на підвіконня. Я вже хочу розбитися, розбити все. Вже кілька митей до землі, кілька митей – і все!...але знов опиняюсь на своєму слизькому підвіконні, з якого, здається, неможливо зійти…
Коли в мене були крила (була я такою наївною), я навіть подумати не могла, що кохана людина може приносити біль… Але це робить не він. Це роблю я сама! Він мене любить, точно любить. А я…а що я? Я навіть не можу розпізнати в собі наявність такого сильного почуття…тому це я з нього знущаюсь. Я відштовхую його, а через мить дарую солодку ілюзію – кохання.
Але іноді це вже не ілюзія, це щось настільки світле, що сліпить очі, не бачиш землі під ногами, і хоч крил давно не має (та й не потрібні вони вже), здається, летиш…
…А потім сліпуче світло згасає, і бачиш, що зовсім не летиш, а падаєш… І знову не можеш розбитися…чому?..бо ви тримаєтесь за руки, і він тебе не відпускає. Але й ти міцно вхопила його руку, бо якщо впадеш, то йому залишиться біль. Ти не хочеш цього, бо любиш його. Не так як він тебе, не менше і не сильніше, просто по-іншому…
Не хочу відпускати!
Можливо, хочу щоб ти забрав мене з мого слизького підвіконня і тримав так сильно, щоб я більше на нього не ставала. А, можливо, я просто боюсь розімкнути пальці, бо вже так звикла до дотику твоєї руки. А це потрібно зробити, бо пізніше буде більше болю. Тому я зможу.
Я впаду, лише ти не падай за мною. Я впаду – і нічого не буде, не буде страждань. Я впаду, лише відпусти! Відпусти…
Карколомність подій вражаюча... думки наче кавалькада гірського каміння то вводить в стан задумливості то своєю непердбачуванністью намагється розірвати душу.. хороша проза.. сильна і безжальна .. просто гарно ..
Небайдужа пофігістка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
ось прочитала ваш витвір і стало до "неможливо" погано, навіть дивно....ви пишете про те, що болить багатьом....іноді кохаєш-ти, а тебе лише люблять...просто так буває...і вже нікуди летіти, нема за що боротися....дякую за чудову прозу, вона повертає в реальність
