За мотивами львівської легенди
Колись давно, як світ був іншим,
Як вітер ніс піски пустель,
Напевно, по велінню вищих
Забрів у край наш Менестрель.
Він так співав, що тихли птахи,
Він грав на лютні, наче бог...
І серце, сповнене відваги,
Було позбавлене тривог.
Та доля любить жартувати
І зорі кидати у став...
Мабуть за голос у розплату
Поет безтямно покохав.
Він грав, вкладав у пісню душу,
Один, самотній, день у день...
Та тільки дівчина байдужа
Зникала в натовпі людей.
Та в ніч, окрилений коханням,
Чи то між маренням і сном
Співав поет, немов востаннє
Перед зачиненим вікном...
І крига скресла. На подвір'я
прийшла Вона! Вона! О бог!
Поет співав і все не вірив,
Яка всесильна ця любов.
Колись давно, як світ був іншим,
Як вітер ніс піски пустель,
Напевно, по велінню вищих
Тут залишився Менестрель...
