Сухого вітру дотик чорно-білий… І фото чорно-біле. І дощі.
В шорсткому светрі знов на голе тіло. І Всесвіт помирає у мені.
На шиї обвивається електрика. І сонце через кров аж до легень.
З динаміків твій голос – антисептика… твоїх, на правду, стомлених пісень…
З балконів кам’яних проспекти нитками… У горлі біль – я хвора вже давно…
Волосся туго падає завитками… і пальці рук малюють полотно.
Я маю в закромах лікер і каву…Я знаю – ти без глузду і без гальм…
Губами ледь торкаєшся гітари, і ніби не кімната – Амстердам…
Ти віриш, що потрібно жити стоїком. І райдуга – то міст через війну…
В скляних і непотрібних майже слоїках сховала ти мій сором і жагу.
Яка до біса чиста нісенітниця! Що здатна я без тебе до життя…
Кому давати згоду чи обітницю, коли з тобою я – уже не я…?
Вражає у ваших віршах абсолютно все...
Починаючи оригінальним розміром, стилем написання, і закінчуючи сенсом. Глибоким і таким болюче-близьким сенсом кожного рядка...
Darka Lystopad відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
гарно 
