Ішов дощ.
Ішов собі, йшов –
скрізь ішов,
бо не йшов нікуди.
Не покрив
капелюхом голову,
не запнув розхристані
підупалі груди.
Не обирав дощ
для задумливої ходи
ні стежок, ні дороги.
Стелився погляд
його вологий
йому під ноги –
було цікаво дивитися,
як розсипались,
прозорі й сріблисті,
краплини,
об твердь розбиті,
наче щасливі миті,
або щедро розсипані
Божі іскри.
У напівшепоті-
напівплюскоті крапель,
дрібних і неспішних,
вчувалось дощеві
відлуння вкрадливе,
стихле і лагідне,
минулих пристрастей
переболілих і втішених.
Здавалось дощеві,
наче схлипував
час од часу
хтось ображений,
кимось зраджений,
самотою вбитий –
нишком
зітхав за літом.
Несподіваний вітер,
з нудьги,
неввічливо пхнув у плечі
і над вечір
застукав дощ
дрібно
у чужі шибки,
піднявсь
на залізні дахи,
позабивав
у непримітні
іржаві дірки
мокрі свої
срібні гвіздки.
Тьмаве світло
грудневого дня
одразу
після полудня
закотилося,
як стара монета,
на дно озера.
Павуком раптовим
спустивсь на село
короткозорий вечір.
Вітер
згорнувся котиком
і затих
у спорожнілім
гнізді лелечім.
Дощ,
простоволосий,
босий!..
махнув безнадійно рукою
на чужі
вікна закриті
і пішов задумливо
проз стежки і межі,
по озимому житі.
Дощеві грудневому
зраділо озиме жито,
вічно зелене:
- Йди, мій холодний друже,
до мене…
Дощ ішов самотою,
задумливо і смиренно
ішов,
не розчувши привіту,
по усьому світу,
як ідуть
від найдорожчих втрат –
не забутих іще,
але
пережитих.
Чудовийвірш!Легко читається і справляє незабутнє враження!
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую Вам, люба Вірочко (сестру мою наймолодшу Вірою звуть.. ) -- мені цей вірш також дуже любий -- бачу його, як він іде повільно і задумливо, розхристаний, простоволосий, босий... житами озимими... то минулого року в грудні такий дощ ішов...
дякую Вам іще раз, і за побачення моє приємне з моїм дощем...