Яка брехня, які слова колючі,
Який брутальний та ядучий стиль.
Думки неслися, ніби вітер вкупі
З морським бурлінням синьо-чорних хвиль.
Шипінням піни оживали губи,
В очах горіли блискавок вогні.
Те, що було, лягло пластом на груди,
Застигло там над прірвою межі.
То ж зупинись, бо ти іще людина,
І розум твій – не тліюча душа,
Що, як і тіло, в ту лиху годину,
Потребував словесного меча.
А слово-меч було напоготові,
Одна лиш мить і не було б життя
Осіб двох, що жили колись в любові…
Тепер же стогне стомлена душа.
Давно вже туга відійшла сльозою,
Душа ранима, але розум – ні.
Я крок роблю назустріч із тобою,
Чи скаже серце щось твоє мені?
Чесно. І розмір, і рими, і зміст - все бездоганне. Нам є чого у Вас повчитися. 
