вірші таємничого автора
*
вона не може жити без мене,
бо я єдиний, хто знає, де в її кімнаті вимикач,
вона боїться світла, як боїться знову відчути клаустрофобію,
вона сміється і плаче, бо я єдиний, хто знає, де в її кімнаті вимикач,
і думки не можуть піти, і сни кидаються собаками на вії,
вона мріє про звільнення,
про вірші у золотавій оправі,
грати на клавішах долі пальцями стомленими,
співати голосом меланхолічно, вважаючи себе щасливою,
позаочі ховати сльози,
кидатись на ліжко собакою -
у самоті.
Бо я єдиний, хто знає, де в її кімнаті вимикач.
*
стрічками вкриті її тоненькі пальці -
рікою стікають вони до моїх стель.
я більше не хочу прокидатись від крапель на обличчя,
більше не хочу ранкову каву холодну,
від крапель кисло-солодку-гірку,
захлинатись мокрому не від поту.
я більше не подушка і навіть не пір*я,
прокидаючись на стрічках її палець краплями,
благаю про сонце,
щоб залишитись у пам*яті лише випаровуванням.
*
останні вірші я писав тобі у стані афекту,
останні рими вже не мали спільне із нами,
я вигадав їх на мові незнайомій тобі,
приправив сіллю із надр голови,
доклеїв трохи розбитого серця -
маленькі камінчики, шматочки цукру.
останні епітети я писав у стані сну,
не вважай, вони характерні тобі,
але я писав їх, дивлячись сни не про минуле.
і вітер дме крізь кватирку ніч на годинник,
де стрілки стоять вже майже вічність,
з моменту, як я написав останній вірші
****
сутінки ллються крізь вікно терпким англійським чаєм,
на ліжко твоє, застелене не так, як завжди,
не тими словами, новими звуками ближчого раю.
в кімнаті хапаєш надію на справжність,
вивчаєш афоризми позбутись запахів минулого тижня,
під акомпанування сутінкового чаю,
я прийду до тебе у слові " колишній"
***
вона співала мені пісні по суботам,
проводила літургію для думок і вагання,
змінювала тембри голосів як колір лаку на нігтях,
під музику, що лунала з кави чи перцю,
я змінював очі, як вона колір помади.
Вона співала мені по суботам непарних тижнів,
чекаючи на скрипку, що надійде з Відня,
ставала гарячою, мов румба чи диско,
мов сонети залишені мною на диску
про кохання до твого внутрішнього світу.
Я співав тобі пісень уві сні,
коли ти від*їжджала до Берліну,
в суботу останнього парного тижня
****
саме з цього пагорбу ми допивали
вино вечорів,
тримаючись так близько за руки,
як земля обвита корінням,
ти рахувала ковтки, перебираючи волосся,
дихала холодом у сторону, де я щойно ріс
маленькою трояндою мигдалевого солоду,
самотність залишилась тепер там, де я був поряд
де пагорба схил виринав з хвиль твого моря,
забутою квіткою втонув я у небі,
коли ти виростала з-за пагорбу сонцем
***
закінчив писати статті у повітрі,
відривати заклеєні двері до світу,
де кров у венах ставала червоним желе,
взимку носити з собою кишені,
цідити в них крізь холод легені,
палити цигарки, палити за обідом,
і в тебе в кімнаті,
на підвіконнях сидіти у светра загорнувшись,
ти казала " починай нове життя,
й зніми ці набридливі окуляри"
закінчив статті, розпочав новий цикл віршів,
на свята читав їх для тебе публічно,
і зникав серед натовпу, не закінчивши строфи
на якій стоїть крапка зі словом "ми"
***
ти дивилась на мене рентгенівським зором,
вивчала міміку, гортаючи сторінки улюбленого роману
аналізувала думки, й записувала їх навколо
кроками мого спілкування.
ніколи не були одинокі, й, навіть,
не було нас двоє.
ми як квіти, що росли у горщику, й досі не в*яли,
ставали більшими, навесні цвіли, розкривались,
сміялись, плакали, сміялись.
ти дивилась на мене рентгенівським зором,
а я був прозорий, наче вірш в понеділок,
складала кістки за алгоритмом повторів,
читала Мольєра, доки я був хворим,
так і не зрозумівши мою прозорість
*
вночі ми з тобою грали у карти,
пили коктейлі з дощу та фруктів,
залишали на постілі запах оргазму,
вбиваючи в серці декількох амурів.
вранці зникала ти, як вода у крані,
ввечері знову ми грали до смерті,
вмирали щоразу з приходом кохання,
й народжувались доторками на стелі.
ID:
283970
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 02.10.2011 20:10:31
© дата внесення змiн: 02.10.2011 20:23:01
автор: Biryuza
Вкажіть причину вашої скарги
|
