Мела метелиця метеликами в лузі.
На сполох дзвоники дзвонили під косою.
І падали ромашки і жовтець: всі – друзі.
Заплакати наразі нікому сльозою.
Оранжевого сонця шпички невидимі
Впиналися – зелену випускали кров.
Цвірчав цвіркун – обов’язки сповняв родинні.
Оплакував? Ні-ні! Співав. Все – про любов.
Вітрець, і той чимдуж смоктав останні сили:
Спішив розвіяти, рознести у світи.
Одні гуртом комахи в кольорах юрмились –
Невдахи в горі мали щастя розцвісти.
Еге ж – це косарі всі пречудово знають:
Траву на сіно косять – квітів не минають
