Сині гори, обдуті вітрами,
Пам’ять ніжно мою колихнуть.
Схили гір, потічки, перевали
Знову кличуть, привіт мені шлють.
Там потоки біжать по камінню,
Верхогір’я загострює зір
І душа віддається видінню,
Що навіює спокій та мир.
Межигір’я, хвилясті дороги
Та хатини насіяні вздовж,
Височіють природні пороги
Розпросторених ввись огорож.
Надихають природна величність,
Дивовижність, як ти на горі,
Поступ звуків та їх риторичність –
Лине ехо ген-ген вдалині.
Стіжки сіна на схилах й отари,
І смерічки-сестрички стоять,
Над вершинами висяться хмари,
Де-не-де зачепились, пихтять.
Тишину розповсюджують гори,
Їхній подих у серце ввійшов,
Вони наче величні опори,
Їх побачити прагну я знов.
Зелен-краю, ти весь в візерунках
Незабутніх та сповнених мрій,
Хоч лягла поміж нами розлука
Відчуваю завжди поклик твій.
27.10.2011р.
