Як твердять стародавні міфи,
Незнаю скільки сотень літ чи дат
«Андрогіни-люди» населяли
Найцнотливіший Едему пишний Сад.
У цих істотах рівних два начала
Ввінчали досконалу суть одну:
Для їх краси і Всесвіту замало, –
Затьмарять й найзвабливішу Зорю.
Найніжніші, наче горді лані,
Що схилились граціозно до струмка,
А коли єднались голосами, –
Пісня їх чаруюче плила.
Свіжим подихом, а не в зітханні
В піднебесся линув вільний дух,
А стук сердець, як ритми чари.
І Богів вчаровували слух.
Гармонія вливалась в досконалість,
Владик перевершивши в сотні раз
О цим вони і розгнівили Бога…
«Їх знищити!» – гнівно пролунав наказ.
І на чистій голубій блакиті
Згустились хмари грозові. –
Богів же гнів безжальний та пекучий,
Що лезом гострим блиснув у пітьмі.
Пронизала грізна блискавиця,
Феєрверк і спалахнув, і згас…
Меч вогняний торкнувся Андрогінів
Та у тілах безжалісно погас…
Тьмяний промінь пробивавсь крізь хмари,
Сумом вкривався весь Едемський Сад,
В блаженстві Боги святкували, –
Бо позбулися вже людей без вад.
Тепер усі оті слабкі створіння
І Андрогіном вже не назовеш, –
Розпалися на різні половинки, –
А ні краси тобі, а ні чудес…
Втрачала велич їх полярна сила:
Одній частинці залишилась "Інь",
Інша "Ян"-ю володіти стала, –
Розділяючи жінок й чоловіків.
Нежданно якось, ніби ненароком,
Жінка так ніжно чоловіка обняла,
Що грянув грім, земля здригнулась –
І сила Андрогіна ожила!
Знов величчю краса буяє,
Досконалістю щасливий день…
Тоді у люті невгамовні Боги
З Едему вигнали отих людей.
І безсердечно по Землі, безладно
Порозкидали світом й за моря
Ото тому шукаємо й понині, –
Бо половинка в кожного своя…
Якась чомусь безмовна, дивна Сила
Нас п’янить й чарує, як дурман, –
Бо половинку намагаємось зустріти,
Щоб в душах знов розсіявся туман.
Щоб і свою здобути досконалість, –
Красу свою примножити в віках,
І щоб душа єдина, спільне тіло
Із поцілунками палкими на устах.
Лише своєї прагнем половинки,
І спільну долю на своїй землі,
Так щоб єднанню заздрили і Боги,
Упокоривши свій нестерпний гнів.
Тому, напевно, так приречені навіки
Блукати світом я і Ти…
Допоки знову не зіллємося у парі,
Щоб силу цю чудову віднайти.
А Сила ця, що ще Коханням зветься,
Повік нехай крокує по Землі,
На поклик людства завжди озоветься,
Щоб сенсу було більше у житті.
*Андрогін — міфічна істота, що володіє ознаками обох статей. Згідно міфології, за те, що Андрогини загордилися своєю силою і красою, Боги розділили їх надвоє і розсіяли по Світу і з тих пір люди приречені до пошуків своєї половини.
ID:
295810
Рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата надходження: 25.11.2011 11:03:30
© дата внесення змiн: 25.11.2011 11:03:30
автор: Lilafea
Вкажіть причину вашої скарги
|
