Вже день весняний й теплий догорав,
Вона сиділа на краю свого вікна.
Неначе в неї радість ,хтось забрав,
Вона сиділа й сумувала ,там одна.
І враз у неї очі заблистіли
І по облитчу прокотилася сльоза,
Вона страждала і душею й тілом,
А в небі загриміла враз гроза.
І ось на землю краплі впали
Й по підвіконню дощик дріботів.
Вони її печаль на мить неначе вкрали
І дощик геть іти вже не хотів.
Вона ж сиділа й небо розглядала,
Й ніхто не знає,що робилось у її душі.
Та лиш одне ,вже точно вона знала,
Що все минуло і вони чужі.
Ніщо не повернути вже назад,
Лиш спогади лишились й більш нічого.
Не зацвіте вже більш зимовий сад
І поряд вже нема нікого.
А десь далеко,теж так хтось сидів,
Й про неї думав ,він також не мало.
Він з нею бути разом ,так хотів,
Але вона цього не дозволяла.
Ось так проходив час,й собі летів,
Вона все за минулим сумувала.
Він ж подарити цілий світ їй так хотів,
Але вона його у своє серце не пускала.
