Ти зітхнув.Тяжко-тяжко.
Так,що сум візерунками
Вікна укрив.
І відразу в кімнаті мені
Стало страшно.
Від самотніх зимових годин.
Подивився на мене,всміхнувся.
Та гірка,мов полин,
Та усмішка була.
Ти до мене вже вкотре
Отак повернувся?
Ех,якби ж я мудріша була!
Винувато дивишся в очі,
Вже за руки береш...
Пусти!
Розумієш,кричати я хочу,
А не чути чергове
"Прости"...
Ти сідаєш.І знову мовчання.
Догорає помалу свіча.
Ну чому,ну чому це кохання
У спокої мене не лиша?
Так,я зла.І на тебе й на себе.
Ти пий чай,охолоне ж зовсім.
Темні хмари укутали небо...
Що мене так притягує в нім?
Усміхаюсь до себе-я знаю.
Очі...Так,це вони.
Це вони в мене сон відібрали,
Це вони,наче сонце сіяли,
Це вони привели до біди.
Що ж тепер?
Я не знаю...
Але знову тебе прощаю...
Іди...
