Колись я не зможу збрехати собі,
колись я нарешті закінчу цю гру.
Я так з нею зрісся у вічній журбі,
що навіть здається - тоді я помру.
Тоді вже не зможу побачити знов
ці дивні, засмучені очі твої.
Мені ти казала, що це не любов -
та, може, любові й нема на Землі?
І кожен блукає в цім світі один,
не маючи навіть сестер і братів.
Можливо, не стало б і рухатись сил,
якби я сказав тобі все, що хотів...
Колись я забуду той вечір удвох -
а в тебе, мабуть, лише викличуть гнів
ті теплі слова і та щирість думок,
які необачно тобі я відкрив.
Тоді вже не буду від щастя дурним
і вже не повірю підступній красі.
Мені ти казала: щось дивне у цім,
чому ти сумний? Ти ж такий, як усі!
І саме цьому залишаюсь один,
шукаючи виходу для почуттів,
в віршах з мого серця спекотних глибин
виплескую все, що сказати хотів...
Колись я піду, і зітруться сліди,
у темряві зникнуть всі залишки слів.
І тільки чарівний твій голос завжди
лунатиме десь у провулках віків.
Тоді вже не буде мені вороття,
неначе на дошці я - тільки пішак.
Мені ти казала: таке є життя,
твій шлях - лише там, куди прагне душа!
А отже, я буду блукати один,
не знаючи спокою й радісних снів.
Але перед тим, як упасти без сил,
нарешті скажу тобі все, що хотів.