Все стихло. Вечір, у траві, на ноги звівся,
Шляхом Чумацьким, Місяченько покотився:
Блакитночолий, вишиваночка сіренька.
Її туманом гаптувала Нічка-ненька.
Космічним безкраєм очей вона дивилась
Й, кометою, журби сльоза у трави лилась,
Дитя, на смоляних руках, теплом гойдала…
Легенько вітром у гілляччі сумувала:
- Летить розлука вже до нас мій рідний сину.
- Не бійся матінко - тебе я не покину!
- Кохання з розуму зведе, підеш світами
І не згадаєш більше ти своєї мами.
- Ні, ні! Ніколи! - спалахнув той мов сто сонець -
Як можна нене?! Я ж твій син і охоронець!..
Тут Хмара, зоряним орлом, у вись злетіла,
І Місяць, сяйвом срібних крил, вмить полонила.
В палких обіймах він тонув, тьмянів в коханні,
Забув про неньку і … розтанув у світанні.
А Ночі витримати те було не сила -
Нещасна вранішнім дощем заголосила.
Ви-художник слова 
, але дуже гарно! 
