А він стояв посеред двору на колінах,
І лив на спину теплий літній дощ.
Він промовляв до неї: «Ти моя єдина»,
Вона ж казала: «Досить вже. Помовч».
«Ну як же так? Ну як моя кохана?
Чому ти ріжеш по живому?»
«А так.. Любов твоя – омана,
Вона мені, як музика глухому…»
У розпачі він бив руками в груди,
І звідти пролунав шалений крик:
«Невже, невже не повернути?
Невже вогонь між нами зник?»
Вона стояла і дивилась в небо.
У ньому мерехтіли блідні зорі.
«Не можу я…вже пізно..ні, не треба…
Весь той вогонь вже потопився в горі…»
А він ридав: «Давай, моя кохана,
Давай все розпочнемо по-новому?»
Вона ж: «Та ні, любов твоя – омана,
Вона мені як музика глухому…»
Всю ніч стояв він під грозою,
Всю ніч у долі він: «За що?!» питав,
Він кляв її тою любов*ю,
Куди любов подіти він не знав.
Її так само мучило безсоння,
Так само, як і він, всю ніч не спала.
Вона також не знала, що з любов*ю…
Лиш по щоці сльоза стікала...
