Чути шум моря, спів чайок. Прижмурити очі, дивлячись на Сонце, а потім широко їх розплющити. Посміхнутись, засміятись, знову закрити і перевести погляд на золотавий пісок. Хвилі ніжно підбираються до ніг, голоси надто віддалені, щоб їх сприймати. Відсутня цивілізація, що руйнує зсередини. Лише гармонія з природою: її свобода та сила. Бурхливі хвилі. Здається, починається шторм. Змінюється погода, настрій побережжя і лише малюк бігає по воді і сміється, підкидуючи воду руками. З поселення доносяться звуки чарівної гри на фортепіано. Уявляю чорні та білі клавіші життя інструменту під сірим небом. Почнеться дощ, я точно знаю, я впевнена. Я відчуваю вологу волоссям. Скоро в маленькому містечку почнуть бити дзвони. Малюк давно зник. Він був моєю уявою. Тим, що дарує мрію і радість. Починається сильний шторм. Я йду назустріч хвилям, мріям, свободі та музичним нотам. Хтось тримає мене за руку. Це ж той самий малюк. Він показує мені замок з піску, який сам збудував. Я посміхаюсь, плачу, обіймаю його. Він дивиться серйозними голубими очима. На плече йому сідає чайка. Він просто йде прямісінько у море. Фортепіано рве свої струни. Вітер зносить палатки прибережних кафе. А малюк зникає у хвилях. Я намагаюсь його віднайти, знову і знову. Він не може бути лише уявою. Замок теж зник. Залишилась лише музика і віддалені слова.
Лікарі привели мене до тями після запаморочення.
