Вечоріє… Віє теплий морський вітерець, окутуючи тіло прохолодною пеленою після спекотного дня. Сонце, ховаючись за горами, відбивається вдалині золотистим відблиском у мереживі морських хвиль. Поступово на горизонті і вище над головою з’являються зорі. В голові, ніби в одурманливому тумані, постає образ тендітної, з витонченими рисами обличчя, темноволосої русалки, з якою, здається, щойно спілкувалися, вдивляючись в обличчя одне-одному, посміхалися, милувалися уповаючись одномоментною близькістю. Хотілося щоб так було вічність. А перший дотик руки, - немов слабкий електричний розряд, обдавши все тіло, напружив і одразу заспокоїв. Ніби два голубки ми взялися за руки і не хотіли відпускати продовжуючи приємний момент. ЇЇ посмішка… ЇЇ посмішка, віддзеркалюючись в очах, створювала незабутній фонтан почуттів, який можна порівняти по красі лише з полярним сяйвом чи зорепадом осінньої ночі.
Стемніло. Небо вкрилося святковим килимом, прохолодний вітерець так само продовжує окутувати засмагле, навіть обпечене тіло. Знизу вдалині світиться, переливається усіма кольорами райдуги, мерехтить і бурлить нічне курортне містечко. Через деякий час цей потік в свої обійми захопить і мене. Спускаючись з горбочка, вітерець поступово стихає і пливеш на зустріч мерехтінню. А в голові образ русалочки… Тієї русалочки, яка чарівним поглядом захопила і тягне мене у вир непереборних захоплюючих емоцій. ЇЇ чорняве волосся і засмагле витончене тіло заворожили і прикували до себе всі думки. Тендітний і мелодійний голос п’янить і постійно звучить у вухах, ніби королівський симфонічний оркестр манить у далечінь.
Виходжу на набережну і одразу потрапляю у потік світла і галогенного блиску. Шукаю той образ що постійно стоїть перед очима, але знайти його не маю надії. Поступово стає сумно від такої думки і святковий блиск навколишнього міста починає згасати.
