Сліпі не вірять чужим сльозам.
Кожен зі своєю бідою сам на сам,
І де б ти не був, і з ким,
Навіть в натовпі - ти один.
У кожного свої проблеми, життєві вузли,
Хіба цікавлять когось вони?
Світ став злий, тяжке стало життя,
Нема ніде ні каплі співчуття.
Хтось хоче бачити віщі сни,
А мені б тільки дожити до весни…
Лікар сказав діагноз – це як вирок.
Знаєш, твоє фото вже затерте до дирок.
І знову йду в натовпі, скрізь лиця сірі,
Надворі так холодно, дощ і сиро.
На серці паніка, на лиці спокій,
Не важко бути одній, важче – одинокій.
Тисячі людей бачу я щодня,
У когось з них замість очей безодня
Із страху, відчаю, пустоти.
Вони ніби кричать: «Допоможи!»
Всі проходять мимо, нікого не хвилює,
А мене ніби зсередини щось руйнує…
Знаєш, чому я так часто плачу?
Бо в твоєму житті вже нічого не значу.
А дощ сльози з лиця збиває,
Він все розуміє і зі мною ридає.
Капля за каплею – починається злива,
Якщо доля є, то буду щаслива.
Я навчилась жити у вашому світі
І більше не боюся наступної миті.
В один момент щезла надія,
В мене залишилась всього одна мрія.
В душі моїй занадто багато болю,
Та я ще досі сліпо вірю в долю.
