Ти колись наслідив (пам'ятаєш?) у мо ́їй душі.
Ти колись цілий всесвіт залишив мені в подарунок.
Де тепер ці ліси і моря?.. Там сьогодні дощі...
Куди зникли уста, що у снах залишили цілунок?
Ти колись відчував (чи забув?) стукіт серця (чи ні?).
Ти колись цілу вічність на мить лиш умів зупиняти.
Що навчився кохати колись, не переч ти мені.
Бо цей дощ проливний не захоче тепер промовчати.
Ти колись (...пригадай...) дарував квітів цілі поля.
Ти колись і вінки із сузір'я вмів плести руками...
А для чого тепер ти на дощ мене знов проміняв?
Адже краплі дощу не говорять людськими словами...
Ааа.. ясненько) А я із своїми співавторами зазвичай писала так: строфу - він, строфу - я. Пому й питаю
Весняна Осінь відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я з іншими співавторами писала завжди по дві лінійки, зазвичай третю і четверту у кожній строфі. А тут - основна робота Хані, я ще тоді з розміром не дружила, от вона і допомагала, і виправляла
Гарно, дівчатка! Особливо остання строфа... Ану "коліця" хто написав?
Весняна Осінь відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Це вірш півторарічної давнини, і писали ми разом. Постійно одне одного редагували. Зазвичай, я- ідею, Галинка- редагує. Просто цей вірш дуже близький мені, захотілось його "закинути"