човняр, заглиблений у се́бе,
повільно веслами гребе
туманний ранок, непроглядне небо
сиджу на лавці
в носові́м «відсі́ку»,
дивлю́сь на воду – згадую тебе…
така вода
у річці відсторонено-сіда,
здається навіть: мертва і тверда́…
а в нашім озері – яка була вода...
смарагдово-цілющо-молода
…і я
…і ти
і ти! навчив мене
сторч головою
з берега стриба́ти
і плава-ти…
вільно і радісно –
без сумніву пливти
стулила очі…
і задрімала наче,
пташиною зіщулившись при дні
в чужім човні,
і ніби сон
привидівся мені:
і ліс… і озеро…
і ми у тому сні…
любові нашої
жалі́ і насолоди…
і найвагоміше
чомусь
тепер,
що ТИ!
навчив мене
сторч головою з берега
у воду стрИбати,
пірна́ти
і пливти́
…заледь зігнувши ноги у колінах –
спружи́нити,
себе од тверді одірвати,
підки́нути,
всі м`язи
разом
весело напружити,
і, не вагаючись,
у воду ластівкою впасти,
руками і ногами загрібати –
пливти... пливти
як пташка в небі – у воді літати.
…аж тут – шубовсть,
така оказія -
обіч човна
велике щось
у мертву річку впало…
вдивляюсь пильно:
аж то – я…
іще такого
споконвіку не бувало,
щоб хтось із лави тої –
дубово-витерто-твердої
підвівсь,
на борт човна хисткий заліз,
спружинився –
в тумані сірому на мить завис
і стрибнув, сто́рчма головою,
у непорушні води річки Стікс*…
човняр, уражений, завмер –
бо як він має діяти тепер?
в анналах
од прежда віка
інструкції на вчин такий нема…
подумати – з його човна
вона
у води Стіксу стрибнула сторчма́...
(при тому – веслами за звичкою ворушить
і човен оддаляється, пливе -
старий Харон
вже за свою злякався душу…)
аж тут розверзлася
чужого неба сірого - завіса,
і у розлом –
ні, не здалося! –
у непорушні води Стікса –
живе щось
і блакитне пролило́ся…
дивлюсь і бачу: я пливу -
не впоперек ріки –
уздовж! сама…
довкруж
на стрази дрібно розсипається
посріблена зсере́дини
жива пітьма…
Харонів човен
зникає точкою на горизонті,
як непотрібний чорний спомин…
а я пливу – уздовж...
по Стіксу...
порожня тиша мліє навкруги…
дивлюсь і бачу, як помалу
обабіч оживають береги…
вже й пагорби якісь видніють –
ввірвалось Сонце
й щедро осіяло
мої! на пагорбах квітучі,
мої! вовік непроминучі,
мої некошені луги:
життя!
життя! -
в живій воді
розходяться од мого тіла –
живі! круги
на небі –
спалахнули райдуги
і темрява наразі обміліла.
вода смарагдова цілується прозоро,
о, Господи!
це ж наше озе-ро...
як символ благодаті й повноти,
на березі
стоїш
такий красиво-досконалий – ти:
радієш,
що зумів навчити
мене
так швидко плавати…
і
з берега
у озеро
стриба-ти.
і я – щаслива й молода,
пливу –
до берега,
до тебе…
липневий ранок,
верби і вода…
здіймаєш плавно
вгору праву руку
і одкриваєш
на́встіж для обох
земне,
блакитне наше,
рідне!
небо.
…і так
зробились МИ
ще за життя –
безсмертними людьми.
двічінароджени-ми…
28.07.2012
*Стікс — уособлення мороку й жаху;одна з річок Аїду.«Піти на Стікс» — померти.
Очей не відірвати, свідомість просто намагнічується флюїдами, які випромінює твір
І це поступове занурення затягує вглиб вражень...
Ідейність "вздовж річки Стікс" лишає слід самоосмислення і прийняття того стану двічінародженості
Справжня містерія-сучасність переплелася з античністю! Такі живі картини вимальовуються!І стрибок у прозору гладь води,і сріблясті бульбашки від занурення!І все так реально,так захопливо і так романтично! Казковий спогад!І Вам не страшно отак стрибати-сторчма? А я боюся...Дякую за такий гарний поетичний діамант і за можливість доторкнутися до цієї живої краси!
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
любий Одуванчику, все в нас добре переплетено... всі часи, бо наше розуміння часу -- тільки наше розуміння... отака пригода сталася в уявній реальності моїй... чомусь таке відчуття залишилося, ніби щось дуже подібне відбувалося насправді...
Неперевершено!!! Я реально переживала подібне... Як тонко і досконало передано!!! Захоплююся!!!
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
люба пані Тамарочко, дякую... отже, Ви, як і завжди, знаєте, про ЩО я марю... дуже приємно, що вірш сподобався Вам... маю підозру, що в мене це також "спогад" про конкретну ситуацію, в якій довелося побувати, але події ті дуже гарно "стерто" зі свідомості, виходить, "копію" збережено в підсвідомості... навіть не подумала, звідки така явна авторська присутність у цьому віршеві... от Ви мені підказали... любов і почуття відповідальності ТОДІ були враховані (про долю дітей моїх у той момент найбільш уболівала -- підлітками ще були...), думаю... і вирішили справу на моє повернення... Ви мене вразили зараз особливо... у цю мить... точніше, я вражена у зв"язку зі сказаним Вами... і здогаданим мною -- дякую...
Я аплодую Валю Вашому таланту! Це ж треба - Стікс оживити...
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
любий пане Василю! щораз, коли згадую свій "Стікс, а згадую часто, бо й сама ним подивована добре, чую оцю Вашу Фразу:"Це ж треба - Стікс оживити... " -- о, Ви побачили суть -- саме це й малося на увазі! бувають зв"язки, почуття, щирість і сила яких, внутрішня духовна сила! світло! здібна "редагувати" невідворотні закони нашої форми буття... виявилося, що та страшна стіксова реальність -- як ялинкова прикраса нетривка... квола скорлупка, висріблена із середини амальгамою непроникності... умовна... от і луснула й розсипалася, як тільки істинне додумалось торкнутися її... дякую Вам найщиріше! і за розуміння глибинне, "докорінне", і за можливість знову "посмакувати" власноруч же приготовленим не відмовтеся ж від вияву моєї найщирішої симпатії до Вас...