|
Ми доволі часто можемо назвати якусь людину диваком, іноді ображаючи її цим. А чи правильно ми розуміємо значення слова «дивак»? Для багатьох – це якийсь ненормальний, який відрізняється від всіх чимось і не обов’язково хорошими якостями. Але знайдуться і такі, що скажуть що диваки – це такі індивіди, яких треба вважати аж ніяк не дивними, а унікальними, адже у повсякденних простих речах вони здатні побачити щось унікальне, іншими словами диво, чудо. Саме на таких неординарних і тримається світ, адже саме їм у голову приходять всі свіжі ідеї. Ці ненормальні дають нам поштовх жити, додаючи фарб у сіру розміреність нашого життя. Більшість скаже: «А що може зі мною трапитись? З такими як я несподіванок не може бути.», як би не так, часом одна хвилина може перевернути життя не тільки ваше, а і тих хто поруч. Уявіть, ви спізнюєтеся на роботу, а на світлофорі червоне, як завжди не вчасно, ви хочете перебігти дорогу, але якийсь дивак ненароком вас штовхнув і у вас з рук падає тека із важливими паперами. І коли ви нахиляєтесь щоб її підняти і зібрати розкидані папірці, проїздить авто, під яке б ви точно потрапили, якби не той роззява, який хвилиною раніше вас штовхнув. Ну, і хто тепер ненормальний? Ти чи той дивак, може твій сусід, який весь свій вільний час присвячує опануванню якогось виду мистецтва, може він давно став майстром, але його скромність не дає заявити про це світу.
Так останні три роки і жила Зоя, тобто нудно і розмірено, як всі нормальні люди, чим не щастя. Але ця робота, на якій вона і працює весь цей час, її дуже пригнічує. Від природи допитлива, жвава, розумна і творча людина, яку завжди все хвилює, від роботи коректора у маленькій скромній газеті зовсім занепала. Зоя завжди гарно і зі смаком вдягалася, її очі палали бажанням жити і творити, а що з нею зараз? На роботу вдягає практичний брючний костюм, навіть без підборів, своє розкішне довге волосся збирає у хвіст, або у пучок, макіяжу мінімум, або і зовсім немає, а їй же лише двадцять п’ять. Останні роки вона живе зі своїм хлопцем, але не хоче виходити заміж, вважає це простою формальністю, яка нічого не змінить, адже нікуди не подінеться щоденне стояння біля плити після роботи, прибирання, прання, коли він сидить біля телевізора і знічев’я перемикає канали, а потім обоє йдуть спати, а завтра те саме, навіть у вихідні, тільки спить вона на годину більше і раз на два тижні їздить відвідати батьків. Навіщо щось міняти, для чого той шлюб простим людям, які ледве для свого існування зарплату отримують, а тут ще і дитина з’явиться, як обов’язковий атрибут всіх нормальних сімей. Єдиний слід, який лишила по собі юність, це звичка читати. Зоя любила тримати у руках книгу, особливо свою, не бібліотечну, лише книзі вона могла передати все своє тепло, а та відповідала їй взаємністю, розкривала нові таємниці і секрети, робила її мудрішою. Ігор часто нарікав на те, що вільний час вона тратить на заняття з якого нема жодної користі, тільки очі псує, а вона його не слухала, це був єдиний простір, де він не мав над нею своєї влади, оскільки йому завжди було відомо про кожен її крок, оскільки був досить ревнивим. Йому навіть подобалось те, що вона себе занедбала, адже чоловіки на неї задивляються уже куди рідше, ніж пару років назад.
Зою нестерпно гнітила реальність, що ж далі, невже життя закінчилось, а далі буде тільки гірше: у них з’явиться дитина, вона зіпсує фігуру, швидше постаріє через потрачені нерви, можливо, перестане подобатися Ігореві і він знайде собі коханку, можливо, він її покине, а потім їй доведеться переїхати до батьківського дому, де у селі навряд матиме роботу за фахом і буде змушена виконувати грубу фізичну роботу і перетвориться на злу стару бабу. Ось чому її лякала думка про шлюб, у ньому вона бачила початок кінця. Всі ми хочемо стабільності, але коли отримуємо бажане, то часто кажемо: «Нехай гірше, та інше». Така вже непостійність людської душі. Зоя падала у власних очах через своє сіре життя, яке не приносило ніякої втіхи, навіть друзі почали запитувати, чи не захворіла вона часом.
Одного дня Зоя прийшла на роботу якась задумана. Все було як завжди: тісний кабінет із скрипучою кватиркою, яку кожного ранку вона з чималим зусиллям відкривала, чернетки статей для наступного номеру, кілька примірників останніх газет, легкий творчий безлад, шафа з деякою науковою літературою та словниками, запах типографської фарби, але її не покидало передчуття що має щось трапитись. Вона була у якомусь передчутті, що додавало їй хвилювання. Це нестерпно. Щоб якось себе відволікти, дівчина вирішила зайти заглянути на свою сторінку у соцмережі, на яку, доречі, звертала увагу дуже рідко, для того щоб її не заблокували. Зоя переглядала список друзів, хоча б для того щоб пригадати хто вони такі. Зовсім несподівано для неї – прийшло повідомлення:
- О, привіт, побачив тебе в онлайні і вирішив написати, дуже скучаю. Пройшло багато часу як ми не спілкуємося, я працюю вчителем у сільській школі після інституту, підшукую нову роботу. Так цікаво як ти, чим ти дишеш. Як я тільки скучив, якби ж ти знала, дуже хочу почути твій голос…
Все перевернулося у її голові. Чому він написав, крім того в кінці повідомлення ще й свій номер записав. Чому? Чому? Чому він отак брутально розбурхав те, що так давно і успішно спало. Навіщо він знову ятрить душу? Це нестерпно…
Коли вона була ще школяркою, то познайомилася з ним. Марк, саме таке ім’я у автора повідомлення, випадково набрав її домашній телефонний номер, саме вона підійшла до слухавки, але їй тоді здалося що вона знає його дуже давно, його голос мав такий приємний тембр, що мав властивість заспокоювати. Ось так юне дівчисько через випадковість закохалася у голос. Вони стали телефонувати одне одному, розказувати про все-все, думати, розмірковувати, у них було багато спільного. Потім вони вступили у виші, різні, але продовжували спілкуватись. Одного разу вони зустріли одне одного у Львові, куди влітку приїхали відпочивати, так уже склалося що вони давно мріяли побачити це древнє місто. Тиждень минув для них як один день: весь час разом вони ходили оглядати архітектуру міста, милувалися краєвидами, а також зоряним небом, яке всю ніч запалювало вогні тільки для них, а як же по-райському лунали звуки його гітари біля багаття, навіть пісню їй написав. Але все хороше швидко закінчується. Їх розділяла відстань, але вони так хотіли бути разом. Юнацьке кохання тривало 5 років. Вони спілкувалися у соцмережі, обмінювались фотографіями, але обоє постали перед реальністю. Обоє знайшли собі пару, хоч і не одразу у цьому зізналися, спілкувалися все рідше і рідше, доки зовсім перестали. Тепер вона працює у невеличкій газеті і живе зі своїм хлопцем, а він став учителем, але в особистому житті йому не пощастило, він самотній.
Він їй зовсім нічого не писав кілька років, а тепер хоче подзвонити. Але чому? Вона так довго старалася його забути, а тепер він знову так брутально заліз їй у душу і сколихнув усе що тільки можна було сколихнути. Переповнена почуттями голова не дає їй спокою, через цікавість Зоя тремтячою рукою набирає номер телефону. Йдуть гудки, перший, другий, третій, вона чує як калатає її серце, навіть чує як струмує її кров… Він заговорив… Як же їй приємно знову вслухатися у цей голос, здатний заспокоїти навіть розхвильоване море. Говорили довго і про все. Марк пропонує зустрітися. Зоя, сама не розуміючи як, погоджується. Весь день пройшов для неї як у тумані: вона робила свою роботу швидко і якісно, була дуже весела, нічого не бачила навколо. Сьогодні четвер, а вже завтра вона його побачить. Зоя ввечері повідомила Ігорю що завтра їде на вихідні до батьків. Ігор не заперечував, оскільки вона вже три тижні не була у них, а сам він працюватиме у суботу, тому не поїде з нею, може навіть у неділю буде зайнятий. Дівчина зібрала речі, коли знайшла у шафі шаль: легку, прозору, блакитну, яка так пасувала до її очей – подарунок Марка. Вона згадала той тиждень у Львові, коли вона була так щаслива, найщасливіша у світі.
У п’ятницю ввечері вони зустрілися. Вони поїхали за місто на базу відпочинку. Вони знову відчули себе вісімнадцятилітніми: він зовсім не змінився, такий же романтик, який грає на гітарі, вона та ж красуня, з якою можна поговорити про все на світі, нема таких речей, про які Зоя не знає. Вночі на березі озера проходить ніч. Було дуже тепло, але не спекотно, липень доносив запах польових квітів. Вони мовчки дивилися на зорі. Вони так давно просто так не дивилися в небо. Чому? Не відомо для чого людина шукає для себе завжди зайву рутину, не маючи часу насолоджуватися дрібницями життя, але потім зненацька озирнеться навколо себе і радіє як дитина звичайній зеленій траві чи розквітлим ромашкам.
- Зоє, знаєш чому я так ні з ким і не зміг бути разом?
- Звичайно знаю, бо ти дуже непосидючий і жодна жінка не може витерпіти твоєї енергетики, яка ллє через край.
- А ти у своєму сарказмі невиправна. Я тобі відповім. Усе своє життя я зміг кохати лише одну жінку. Зоє, я тебе кохаю, я нічого не можу з собою зробити, не можу бути з іншою, обнімати її, говорити гарні слова. Ти знаєш що я не лицемір, то ж і відкриваю тобі душу, бо тільки з тобою я такий, який я є.
Сміх молодої жінки змінився на паузу, їй стало сумно, по щоках швидко побігли сльози. Марк пригорнув її до себе і став цілувати її почервоніле обличчя. Ось воно щастя, зовсім поруч, треба його тільки не відпускати.
Вихідні минули наче сон. І знову робота, нудна рутина. Марк писав їй, дзвонив кожного дня, говорив ласкаві слова, зігрівав своєю увагою, все стало як колись. Аж раптом розміреність робочого дня зіпсувало повідомлення. Переглянувши свою пошту вона прочитала лист від жінки, яка представилась Інною і сказала що вона наречена Марка, порадивши не витрачати свій час на пусті інтрижки. В Зої земля вийшла з-під ніг, їй стало невимовно шкода свого життя, яке вона так надіялась прожити щасливо, але тепер усі надії розсипалися. Імпульсивно вона видалила номер Марка з телефону, а коли він почав їй дзвонити, то вимикала, нічого не прагнучи вислуховувати. Вона навіть з роботи відпросилася. Але вдома її чекав сюрприз. Ігор приготував вечерю і зустрів її оберемком квітів. Зоя оторопіла. Він простягнув їй коробочку з весільними каблучками і спитав чи подобаються вони їй і чи не проти вона щоб вони одружилися. Прибита всіма новинами, жінка і не помітила як погодилася.
Три місяці підготовки до весілля минули блискавично. І ось цей день настав. Зої здавалося що все це відбувається не з нею. Місто ще ніколи не бачило такої прекрасної нареченої. Особливої винятковості її образу додавала блакитна шаль, яка дивним чином так пасувала до цієї сукні…
Марк приїхав щоб зупинити її, дізнавшись від спільних знайомих що вона виходить заміж, але побачив як вона виходить із РАГСу. Спізнився… на все життя спізнився, так і не змігши їй розказати як кохає її, а те повідомлення, яке вона отримала три місяці тому, прислала його колишня дівчина, з якою він давно не спілкувався, але вона не змогла простити йому того, що він її не кохав і через це зруйнувала його мрію. Він так і залишився вірний Зої, своєму юнацькому коханню. Він дивився на неї здаля, на свою втрачену назавжди мрію, а по його щоках текли сльози і падали на сорочку…
Місто ще ніколи не бачило такої сумної нареченої…
Як же не вистачає цьому світу таких диваків, які залишаються вірні своїй мрії, світ занадто жорстокий до них, бо намагається підігнати під свої вигадані «норми».
ID:
355591
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.08.2012 14:28:55
© дата внесення змiн: 28.01.2013 20:47:42
автор: Лілея Лозова
Вкажіть причину вашої скарги
|
проникливо-чуттєвий твір 
