(напів-іронічна драма)
Пройшовши путь від Криму і до Риму,
Втомившись, він забрів у пишний сад –
Король трагі-комічних пілігримів,
Без війська, без країни, і без лат…
В саду гуляла королева юна -
Примітила одразу дивака.
Як милості великої дарунок,
Його своїм паяцом нарекла.
Та виявилась служба гірше смерті.
Бо закохався наш печальний мім.
Роздер він щоки і підшив доверху,
Щоб завжди посміхатися усім.
Отож він веселив тепер без маски,
Радів, а на душі – хоч вовком вий…
Ні розумом не зупинявсь, ні часом
Тих почуттів болючий буревій.
Що не кажи – а він всього лиш блазень,
Потішна лялька для усіх жива,
Нікому не подумалось і разу,
Що біль тяжкий за сміхом він ховав.
Невже повік судилось бути дурнем,
Ламати роль невдячну і лиху,
Прогаяти життя комічно-нудно,
І так і не знайти свого шляху?
Цікава тема. Хоч не знаю, причин, що привели до написання цього вірша і головного натхненника.Страшно так жити - радіти без радості, бути чиїмось придатком.
Лілія Ніколаєнко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
