Поперед батькові очі з»явилися обоє…
- Вуйку Іване, маю до вас справу невідкладну… Хочу просити руки вашої Софії.
- А то чого така се невідкладна справа, хлопче? - Буркнув недоволено Софіїн вітець. – Ще-с відай у войску не служив, а вже женив би-с ся?
- Не служив… Але женитися маю намір твердий. Прошу, вуйку Йване, не відмовляйте-ми в цій просьбі, бо я люблю Софію, а вона мене…
Іван глипнув на доньку, що мовчки стояла коло Андрія і теребила в руках хустину, не здімаючи очей на батька.
- Що є, Софіє? Се правда? Ти хочеш за него заміж?
- Хочу, тату… - Ледь чутно мовила дівчина.
- Ади яке щістє… Катерино, чуєш? Маємо осьди клопіт...
- Який клопіт, Йванку? – Катерина визирнула з комори, обтрушуючи руки від борошна об запаску.
- А дивись забаглось осим двом дітвакам женитись...
- Йой, Боже… А то що є? Софіє, що то є, га?
- Нічого, мамо…
Запала мовчанка, аж чути було як пищать комарі, що нароїлися через відчинене вікно знадвору на світло в хаті.
- Не буде сего, Андрію. – Стиха, але твердо мовив Іван. - Молоді ви ще, се раз. А друге те, що не маю я наміру свою Софію за тебе давати. От тобі мій одвіт! Йди собі, хлопче. Не про тебе ся дівка. Знайди собі другу.
Іван статечно закурив люльку, і випустивши пару кілець сизого диму, примружився на молодих.
- Тату…
- Що, Софіє?
Софія умовкла. Не сміла відкрити рота на батьків спокій. Знала, що не добрий се знак. Бо завжди, коли був дуже сердитий, удавав з себе спокійного.
- Мусите вуйку дати її за мене, бо як не дасте, встид мати будете.
- Що?! – У Івана від злості аж руки затремтіли. – Та як ти смієш мені в моїй хаті такі слова говорити, га? Ану марш мені з-перед очей моїх!
- Тату, в мене буде дитина!.. – Вигукнула Софія і вмовкла, злякано затамувавши подих.
- Матінко Божа! – Заголосила Іваниха. – А се за що така кара! Оце дівочка нам зробила! То за порядного парубка, ґаздовитого, зрілого йти не хтіла, а з осим недорослим дитинку сотворити вспіла!
- Замовкни, Катерино, стуль писок! Нема чого голосити! – Іван скоро опанував себе і прицикнувши на жінку, став щось живо міркувати.
Молоді стояли, як вкопані. Софія тремтіла, але не плакала. А хлопець стояв гордо підвівши голову, намагаючись не виказати свого немалого хвилювання.
- Женитися, кажеш…- обізвався нарешті Іван. – А родичі твої вже про те знають?
- Знають, вуйку.
- І що казали? – Зблиснув недобрим оком старий.
- Казали, що молоді ми ще, але, як така справа, то не боронять.
- То добре. – Мовив стиха. - Буде Софія твоєю. Тілько ніц вам не дам. Ніц, ані кришки…
За кілька місяців відгуляли скромне весілля. Софіїного встиду ніхто не видів, бо була марна, аж світилася. Але злі язики плескали, перешіптуючись поміж себе, що певно така молода худюща, бо в «подолку носить», через те й весілля таке ґальопове Іван з Катериною доньці зробили…
А ще за пару місяців, забрали Андрія до війська. А Софія, лишилася у невістках, коло свекрухи, мужа дожидати. Тільки спершу сина, котрого народила в люті морози наприкінці зими, як почала даватися взнаки її доленька люта…
ID:
361852
Рубрика: Проза
дата надходження: 04.09.2012 00:49:07
© дата внесення змiн: 04.09.2012 00:55:09
автор: Адель Станіславська
Вкажіть причину вашої скарги
|
