Тихий шепіт коліс,
Ніжна музика, погляди скоса…
Ми вже заїхали в ніч,
Як раптом – світло у очі!..
І – гуркіт металу, дикий скрип,
Твої руки, моє волосся,
Гаряча кров, останній крик!..
В моїй мові раптом забракло слів,
І чомусь вимовляється тільки одне…
Ну чому, ну чому не зовсім?..
Боже!..
Ну чому, ну чому не зовсім?
Ну чому я лиш дихаю важко?!
Над тобою вже скажуть: ”Амінь”, –
Я ж буду як скалічена пташка!..
Жити. Хочеться жити.
Порух рук через вибите скло
Болі будить, і хочеться вити…
З під капота вже рветься тепло
І лиже пальці, поляпані кров’ю.
Машина ця – мов останнє житло
Уже колишньої любові!..
Я не можу знайти в своїй мові слів,
І в свідомості світиться тільки одне…
Він ж залишився таки у ній…
Боже!..
Ти ж залишився таки у ній,
А я збоку на жовтий пожар дивлюсь.
І не можу сказати: “Амінь”, –
Бо без тебе жити боюсь!..
Очі сліпить вогонь,
Чорний дим забиває легені.
Не відриваю долонь
Від лиця. Щось говорять до мене
І ведуть, наче знову в нікуди…
Не торкайтесь до мене, не треба!
Я не хочу вас й бачити, люди!..
Моя мова збідніла на тисячі слів,
І тверджу без кінця я лише одне…
Чому душу мою Ти лиш тільки ранив?..
Боже!..
Чому душу мою Ти лиш тільки ранив,
А не вбив, як й його одразу?..
І над нами двома не звучить: “Амінь”?..
Ми ж усюди й завжди були разом…
Виліковує час
Покалічену душу,
Це говориться так,
А я вірити мушу…
Та без нього душа
Все ж не стане на ноги,
Я далеко зайшла,
Я вже жила для нього!
Небо, місяць, зірки –
Катастроф відголоски…
Все життя, як піски,
Пережарене сонцем…
Все буває в житті,
Усе трапитись може…
Мені все ж бракне слів:
“Боже!..”
26, 29. 07. 2001р.
