Декорації за вікном поволі змінювали одна одну, втомлені зіниці мружилися від болю. Безшумно тонкі пальці торкнулися настільної лампи і сутінки самотньої кімнати розкололо навпіл електричне світло. Заколисані сутінками меблі сполохано вдивлялися у потік світла, що розливався по столу, хвилями спадаючи з плечей постаті, що схилилася над книгою. Жоден звук не порушував тишу самотніх кімнат, що зникали у темряві. Здавалося, що кожна річ цього самотньо-німого оточення боялася бути першим, хто порушить цю крихку ідилію. Зігнута постать щось хаотично шепотіла, плечі здригалися від осіннього подиху, що непомітно втиснувся у щілини вікна. Його крижані пальці обнімали плечі, намагаючись вкрасти їх свободу. Все навколо мовчки спостерігало за цією німою сценою, проте жодне слово не злетіло зі стулених уст байдужих меблів, аби застерегти власника плечей від цього нахабно-ніжного полону. Поволі, обережно холод проникав у душу, думки, стискаючи плечі невидимими руками, викликаючи тремтіння схиленої постаті. Холодна, похмура втома розпадалася на крихти по всій кімнаті, попелом спадаючи до ніг гостя, що непомітно сидів за спиною постаті.
“Ти мене кликала, чекала на мою появу, то чому ж зараз уникаєш мого погляду? Поглянь у мої очі і запереч мої слова!! Ти знову була з ним?! Відповідай!! Знову той нахабний улесливий егоїст приходив до твого серця?? Навіщо пустила його?? Знаєш, що цей егоїст, страх, не відпускає своїх жертв просто так. Що ти йому пообіцяла? Душу? Серце?? Кохання? Чи свої нікчемні сірі думки? Що?! Що?! Мовчиш…. Значить ціна була занадто висока для тебе… Чекай!!! Я знаю!! Знаю!! Твої спогади!! Так?! Цього він вимагав від тебе?? Поговори зі мною, чуєш? Я-твоя совість!! Ти ж сама мене сюди притягнула! Навіщо ??.”
“Так, він був тут сьогодні. Був… Я сама його запросила, несила вже терпіти його муки впродовж стількох років! Я не можу більше стерпіти ті щоденні катування власними спогадами. Знаєш як воно, коли ти прокидаєшся ранком і одразу тебе обпікають спогадом з минулого, закриваєш очі ввечері і знову те ж саме. Щоденне проходження нового кола пекла з усіма спогадами минулого! Душа виє, б’ється в істериці, а на обличчі грає промениста посмішка, уста щебечуть, доповнюючи ідеальну маску твого образу. Ніхто не повинен знати, що тобі погано, душа захрипла, намагаючись докричатися до власної совісті та оточуючих, а руки вкриті порізами від розтрощених зіниць. Хто збере ті холодні шматки моїх зіниць? Всі лише топчуть їх ще більше, насолоджуючись хрустом під черевиками. Життя – прекрасне, воно оманливо-реалістичне, огидно-звабливе, а головне, те, що егоїстичне. Його не цікавлять нічиї сльози чи то благання, все підкорюється його правилам. Я втомилася бути пішаком у такій грі, коли йдеш наосліп вперед, поглядом тримаючись за минуле. Для мене минулі спогади виявилися непідвладним вантажем по життю. А що роблять з непотребом?? Правильно, його викидають! Так і я хочу викинути свої спогади на смітник життя , поставивши крапку на них. Я хочу сміятися, радіти усмішкам навколо себе і не обертатися назад, дихати вільно, не посипаючи голову попелом від розчарувань. Жити і вірити собі!!!. Я віддала страху свої спогади, спустошила серце, розпочавши удавано новий етап власного існування. Спогади…. Камені мого серця……
Не муч мене!!! Я вже відірвала шматок себе, віддавши спогади свого минулого. Можливо я стала сильнішою, можливо егоїстичнішою, проте боюся втратити себе у погоні за ілюзією щастя. Ти-совість, та, що має рятувати мене від падіння у прірву відчаю. Тримай мою руку! Міцно! Так, щоб я чула хруст своїх пальців! Я хочу бути певною, що за моїми плечима є твій подих! Жодних слів надалі, мої уста мають зберігати мовчання. Мовчання – ціна моєї свободи від спогадів. Запам’ятай мелодію мого голосу, її тремтіння та тепло. Голос поволі змиватиметься моєю обітницею. Душа кричатиме, проте цього ти не почуєш!! Дивись у мої розтрощені зіниці, можливо там щось прочитаєш…. Бувай!!!!”.
Розтрощений погляд благально обернувся туди, де сиділа Совість. Перед ним були простягнуті бліді руки, які щосили стиснули тонкі пальці сіро-зелених очей.
філософ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую Вамза теплий відгук=))чекала на нього з нетерпінням=)))) Сподіваюся, що мої камені я зможу викинути, віднайшовши радість та спокій=))ПРинаймі я до цього прагну=)Дякую за підтримку=)
ДЯКУЮ ВАМ, ЩО ВИ САМЕ ТАКІ!.. 
