На жовтій вулиці жарко, аж душно.
Зайшов у двір, під тінь горіхів, і присів біля стовпчика. Покликав старого рудого собаку. Той важко піднявся, причоломпав до мене і впав збоку. Хлопаю йому по пузі. Він хрипко і часто дихає.
- Так, деякі з нас задихаються, - кажу йому.
Лагідно кажу - втішаю. А на думці туберкульоз і філософська парадигма, як ми повинні відпускати улюблених. Псів. Коханих. Смиренно. З любов"ю. Все понад це - самолюбство.
Женя підійшов і хлопнув мене по плечу зверху вниз. Миттєво я уявив картину збоку: Женя втішає мене, я - собаку.
- Тоня не хотіла робити тобі боляче, - каже він.
- Я знаю.
Я знаю, що навіть нема кому глянути на декого з нас, хто задихається. Нема нічого страшного, коли ти нічий улюблений.
Мабуть зловтішаєшся зараз, але все рівно дякую за теплі слова. Той, хто перший ревнував.
Йду додому.
Посеред вулиці стоїть помаранчевий проржавілий автобус без коліс.
Буду слухати радянську попсу.
Капли слипаются, молнии бродят по кругу, у-у-у
Очень обидно; теперь понимаю теряю подругу
Мне очень больно, наверное я слишком чуток, у-у-у
Сидя на корточках, подозреваю: теряю рассудок.
Вот мой товарищ встал рядом со мною
Назвал меня плаксой, старался обнять
Давя весом тела, сочувственным тоном
Сказал мне: "Она не хотела тебя обижать..."
