Немиле місто, що було ріднею
не рада сонцю, відчуваю біль..
Чекаю лист від щастя чи від тебе,
а може слів звичайну заметіль?
Зійду з вагона, потяг вдаль помчиться
перон залитий світлом, мовчазний.
Не хочу бачити манірні лиця
та починаю повість самоти.
І тільки совість з кожним днем страшніша
забрати хоче спокій мій німий,
та не покажу слабкість лиш закінчу
писати лист, що вітром понесе.
А воля стане мов сестриця рідна
і легкість подарує на крилі, -
високо в небо полетіть зуміє, -
лиш незбагненні помисли мої.
Пройшла давно тривога, як злодійка,
не виснаживши серденько моє.
На вежі часу старовинна стрілка
покаже мить та вічність не зітре.
Минуле влади зовсім не втрачає
та правда близько - все розсудить знов.
Лише листи, що будуть поміж нами -
гірка довіра і забутий сон..
