Цей випадок стався зі мною багато років тому, але, я й досі пам’ятаю ту, шалену зливу почуттів, народжених моїм зухвалим, зимовим поцілунком.
Сталося це в лютому 1981року, викликав мене мій керівник і сказав, що мені потрібно терміново збиратись у відрядження, справа мовляв легка, але потрібна присутність фахівця нашого підприємства, для контролю та прискорення її вирішення. Справи недопостачання обладнання, завжди вважаються найлегшими, тільки, найлегшими в лапках.
Забігаючи наперед, справу, яка зволікалась більше року, я владнав майже миттєво,
усього за двадцять одну добу! Ото вже нагулявся… ой, ні, напрацювався.
Пробачте мій любий читачу, це не головна тема мого оповідання, але без праці не буває розваги.
Тепер швиденько повернімось до розмови з керівником в його кабінеті. Чесно кажучи, мені зовсім не сподобалась моя роль у цьому відрядженні, але, коли я почув, що потрібно їхати до Ярославля, я одразу погодився.
Ярославль у лютому – це ж зимова казка для нас, мешканців півдня, та ще славетне й чарівне місто Золотого кільця, то як же я міг не погодитись?
В решті-решт, відкинувши певний проміжок часу, я вже майже тиждень знаходжусь у Ярославлі, кожен ранок приходжу на завод «Машприбор», вже як на свій рідний, мені ввічливо виписали термінову перепустку, але справу не поспішали зрушувати з місця. Справа просувалась дуже повільно, хоча я проявляв і наполегливість і кмітливість, і не жаліючи ніг бігав по кабінетах керівництва.
А ось по вечорах, я не знав чим себе зайняти, єдина книжка, прихоплена з дому, була прочитана за три вечори.
Так минув перший тиждень мого перебування у відрядженні, звісно вечори треба було чимось зайняти, і мені в цьому дуже пощастило, бо поруч з гуртожитком в якому мене було оселено, виявляється знаходився великий майданчик-ковзанка. По вечорам там збиралась велика кількість школярів, студентів та дорослих людей, і майже всі вони були на ковзанах, всі вони дуже вправно гасали по колу та весело галасали, як на святі. Звичайно, що в мене ковзанів не було, отже, мені доводилось розганятись і ковзатись в звичайних черевиках, та воно ще й непогано виходило.
Та ось, прийшов перший вихідний, зранку поснідавши та поголившись, я вирішив сходити до продуктової крамниці, щоб підкупити провізії на кілька днів.
День видався чудовий, ясне сонечко світило мені просто в обличчя, тому до крамниці довелося йти з примруженими очима, та незважаючи на це, на півдорозі мені зустрілись дві молоденькі ярославни, які не помічаючи холоду, розшарівшись, тягли за собою міцні дерев’яні санчата. Їм було років по п'ятнадцять, вони весело про щось гомоніли не звертаючи уваги на перехожих, і на мене теж.
- Девочки, прокатите меня на своих саночках. – зненацька знахабнів і раптово
зупинившись поперед них, попрохав я, чистою російською мовою.
- Садитесь! - Їхня блискавична відповідь спантеличила мене, але відступати? Ні, це не моя вдача. Я миттєво вмостився на санчатах якомога зручніше. І не встиг я повідомити про це своїх добровільних візниць, як вони рушили з місця, та з якою швидкістю! Мені довелося міцно триматися за сіделко санчат, бо дівчата бігли по дорозі як навіжені, я з подивом та величезним задоволенням реготав, періодично нахвалюючи їх за це задоволення, і я сподівався на швидку зупинку. Але я помилявся,
вони все бігли не уповільнюючи швидкості, від їхнього дихання залишалась густа, біла, тануча пара. Зустрічні перехожі здивовано озирались на це видовище.
Нарешті втомившись, вони поступово почали уповільнювати біг, а коли мотузка втратила свій натяг, вони зупинились, і я, підводячись, з величезним подивом побачив їхні щасливі очі та чарівні посмішки.
Я вже підвівся і подякував їм декілька разів, вони сором’язливо посміхаючись дивились мені просто у вічі, ніби очікуючи чогось, більш приємного.
Раптом я зрозумів, словесної подяки їм замало, і я вирішив ризикнути;
- Дай, я тебя поцілую за то, что так здорово покатали меня. – звернувся я до старшої на вигляд. На моє здивування і задоволення, дівчина, що була вище зростом за свою подружку, наче чекала мого прохання, і відразу заплющивши очі, сміливо підняла своє біло-рожеве личко до гори, підставляючи мені свої янгольські губоньки.
Що мені залишалось робити?
Я сміливо схопив її за голову і припав до солодких вуст, ніякого сумніву в мене не виникло, що для неї це був уже не перший поцілунок, але для мене перший, у цьому місті.
Тим часом, друга ярославна постійно вела боротьбу зі своїм скарбом, котрий настирно вилазив з її маленького, червоненького носика, щоб теж побачити нашого шаленого поцілунка, але тільки-но він встигав висунути лише одне око, як дівчина миттєво втягувала його подалі, чи поглибше, але не надовго.
Та ось, мені вже бракує повітря і я, відпускаючи солодку красуню, запитую: -- Ну как, тебе понравилось целоваться на морозе? - вона нічого не відповідаючи на моє запитання, лукаво посміхаючись, дає мені таку вказівку:
-- А вы и подружку мою поцелуйте! Тоді я запропонував і подрузі свій поцілунок,
але вона одразу почала вертіти головою, що без слів означає: - ні, не треба, бо мамо будуть сварити, тато будуть бити, брат буде знущатись а сусіди будуть сміятись.
Але подружка, котра вже отримала свою частку подяки, впевнено підштовхнула меншу до мене впритул. Вже без зайвих слів, я сміливо обіймаю її за голову і наші губи миттєво зливаються у першому поцілунку для цієї сором’язливої дівчинки. Ну, думаю, зараз я покажу тобі, як вміють цілуватись хлопці – запорожці!
Адже, легені в мене дебелі, не дарма я легкою атлетикою займався більше шести років, і за один вдих-видих, я здатен пропустити через легені п’ять з половиною літрів повітря.
Я старанно підвищую ступінь вакууму поміж нами, розмірковуючи: - хай, ця сором’язлива ярославна надовго запам’ятає мене та мого шаленого поцілунка…
Але вийшло все навпаки. Це я запам’ятав його на все життя. Поміж нами вже такий глибокий вакуум, що тримати руками її більше не потрібно, вона не впаде навіть тоді, коли її ноги роз’їдуться в різні боки на слизькій доріжці.
Але раптом, що це таке?
Та що воно в біса сталося?
Чому поміж нами миттєво зруйнувався цей надійний і глибокий вакуум?
Чому вона одразу опустила свої оченята і відійшла від мене на кілька кроків?
А що це таке холодне у мене в роті?
Адже я починав цілуватись без жуйки, без цукерки, а зараз маю майже повний рот, та що воно за диво?
Одне питання змінюється на інше. Нарешті мої смакові рецептори прийшли до тями й почали аналізувати на смак цей самий невпізнаний літаючий об’єкт, пройшло декілька божевільних секунд, і до мого мозку летить термінове повідомлення: - в твоєму роті, скажений ти пес, знаходяться чужі шмарклі. Спочатку я не розумію, звідки вони в мене з’явилися, адже я не застуджений.
І раптом, як цеглиною по голові; - та це ж я сам висмоктав з носа, через цей маленький ротик її скарби, що постійно заважали вільно дихати цій гарненькій дівчинці. Ось дивись уважніше, вона вже спокійно стоїть на десятиградусному морозі і вільно дихає на повні груди. І вже нічого їй не заважає, а вона ще й радісно посміхається. А чому, чи з кого? Мабуть з мене глузує. Оце так віддячив, бовдуре, та що ти стоїш з повним ротом? Плюй скорше, плюй, цілувальник-невдаха.
Тьфу, хай йому грець, тьфу!
Отримав задоволення від шалених поцілунків? Насолодився?
Так тобі й треба, це тобі Божа кара за те, що ти причепився як реп’ях до молоденьких та наївних дівчаток.
З тих пір мене більше не тягне на поцілунки взимку зі шмаркачками. Та і Ярославль вже так не приваблює, навіть своїм Золотим кільцем, та безкоштовним катанням на санях з молодими красунями-ярославнами. І все таки є ще одна приємна річ яка залишилась на згадку про цей випадок, через деякий час у мене народився невеличкий вірш присвячений цій події, ось тільки написаний він був російською мовою, бо на той час я спілкувався і писав вірші виключно російською і тому я вирішив включити цього вірша в оригіналі:
МИЛЫЕ ЧАДА
Девчонки на санках катали меня,
Потом целовали средь белого дня
И я отвечал им любовной игрой,
Хотя, я совсем не любовник-герой.
Я губки ловил, как котёнок клубок
И так ворковал, как весной голубок
И девочкам нравился мой арсенал,
Хотя, был всегда предсказуем финал.
Зима раздувала любовный очаг
И радость искрилась в девичьих очах.
А губы шептали хмельные слова
И в ласках терялась моя голова.
Ах, девочки, девочки, Бог вас храни!
Вечно храни вас Всевышний, девчата!
Когда-нибудь кончатся сладкие дни
И вы успокоитесь, милые чада.
4.11.2001.
ID:
383877
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.12.2012 17:23:49
© дата внесення змiн: 10.12.2012 17:23:49
автор: Дід Петро
Вкажіть причину вашої скарги
|
