Присвячується Галині, яка завжди мене слухала і Марії, яка давала мудрі поради…..
Глава 1
Мене завжди переслідували шістки. Усе почалось, коли на шостій секунді свого життя я закричала, шостого дня мене забрали додому, коли мені було шість місяців, я почала говорити…
У мене будинок під номером шість, на всіх конкурсах, я завжди мала шості місця… Я любила це число, вважала його щасливим… Я ніколи не задумувалася, чому саме шість, а не сім чи вісім… Пізніше я все зрозуміла, але було запізно…
Ранок був туманний й темний. Ліля йшла до школи з великий багажем знань і великим мішком фантазій. Вона думала про щось надприродне, не помічаючи дивної чорної постаті, що прямувала за нею. Дівчина зупинилася, побачивши у вранішній зимовій темноті велику зламану замерзлу гілку. Вона була така страшна і моторошна… Ліля обернулась і… скрикнула! Перед нею стояв якийсь чоловік у довгому чорному плащі і у крислатому вороному капелюсі. Капелюх закривав більшу частину обличчя, лише було видно посмішку. Таку страшну, саркастичну, сповнену люті і ненависті, але водночас якусь таку нестримну, палку. Гострий підборідок немовби підкреслював її, робив більш насиченішою, іронічною, жахливішою. Дівчина хотіла б краще втекти, але ноги немовби примерзли до одного місця. Вона була нажахана, хотіла кричати, але не було сили… Чоловік в капелюсі нахилився до неї і промовив:
- Що ти хочеш, Ліліт? Може щось бажаєш, а може щось серце тисне. Ну що, Ліліт? Чому мовчиш? А. забув. Ти ж не можеш говорити… Подивись мені в очі!
Ліля підняла свої очі і глянула. Але очей не було видно. Тінь від капелюха вдало їх приховувала. Чи може вони були страшнішими за посмішку, чи може, подивившись у них можна було померти? Очі приховували душу. Хм, смішно. Душа у диявола. А можливо вона все-таки була?
Ліля пильно вдивлялася крізь тінь. Її погляд був таким сильним, гордим, дещо наляканим, але незламним; її губи стиснулися, скривилися і затремтіли.
А чоловік продовжував:
- Ха, ну як ти можеш мені дивитися в очі. Ти ж їх не бачиш. Або, можливо, не хочеш бачити? Говори!
До Лілі немовби знов повернувся дар мови. Вона сказала:
- А що говорити?
- Що? Ти мене питаєш що говорити? Що ти хочеш?
- Хто ви?
- Хто я? – посмішка стала кривавою, жорстокою. – А ти догадайся.
- Догадалася. І ви мене вб’єте?
- Ні. Ти мені потрібна живою. Поки що.
- Для чого я вам?
- Досить питань!
- Але ж…
- Я сказав досить!
Ліля схилила голову. Їх огорнула тиша. Така моторошна, божевільна, звалося б вічна. Чоловік перервав цю тишу, обрізав, мов нитку, яка стирчить на сорочці. Мов вона була непотрібною, безкорисною, зайвою тратою часу. З-під капелюха пролунав сміх. Такий нахабний, нестерпний, немовби сміх серійного убивці, немовби сміх браконьєра, що зловив у клітку рідкісну тваринку. І тут сміх продовжився фразою:
- Я знаю, що ти хочеш отримати силу. І знаю, як це зробити.
А Ліля мовчала. Мовчання огорнуло її повністю, вона не хотіла говорити. Хотілося мовчати, не порушувати тиші. Чоловік скрикнув:
- Так хочеш чи ні?
- Ні, - гордо відповіла дівчина.
- Ліліт… Викапана…Я знаю, що хочеш.
- Знаєте, а чого питаєте?
- Не перебивай. Я можу і вбити.
- А ви не вб’єте. Я вам потрібна, чи не так?
- Всьому свій час. Ніколи не вір людям, не побачивши їх очей.
- А я віру…
- Віра… єдине, що відрізняє людей від інших створінь. Ви всі такі банальні, прості, жалюгідні. Такі малі порівняно із Всесвітом, як мурашки. І все чогось хочете, шукаєте, вважаєте себе чимось великим, але ви не більші і не вагоміші, аніж одна порошинка у повітрі, яке ви вдихаєте.
- Але для чогось Бог нас створив. Для чогось ми живемо.
- Бог створив вас собі на потіху і не більше. Це як гра. Створюєш собі персонажа, а потім граєшся ним. А коли він надоїдає – викидаєш його. От і все.
- Можливо, це ваша гра. Але не Божа.
- Так не хочеш – не треба.
- Ні. Стійте. Я знаю на що іду.
- Я знав. Зроби все правильно, Ліліт.
- А що робити? І хто така Ліліт?
Чоловік не відповів нічого. Лише мовчки посміхнувся і щось простягнув дівчині. Це був клаптик паперу, маленький згорток. Ліля взяла це, поглянула, а потім підняла голову, але нікого уже не було. Ліля роззирнулася, але не було ні сліду. Раптом здійнялася віхола, почався вітер і Лілю почало кудись затягувати. Ліля не стрималася і піддалася. Вітер все частішав і густішав, а десь вдалині лунала якась мелодія…
Глава 2
Ліля прокинулася. Дзвонив будильник. Час в школу. А який був сон. Хотілось би додивитися, побачити, що буде далі. Ех, не судилося. І так нову і знову – щораз. Ліля піднялася з ліжка. Голова була мов квадратна, мов ватна. Таке враження, що це похмілля. Але яке там похмілля? Сьогодні контрольна, а вчора за книжками минуло пів ночі. Ліля почала згадувати, що було учора. Але учора не було нічого особливого.
І, мабуть, цей день мине також так, як всі. Кажуть, однакових днів не буває. Буває ще й як буває. Усі сірі, буденні, відрізняють хіба що якісь дрібниці, але тут вони великого значення не мають. А хочеться свята, якогось бурхливого вибуху емоцій, енергії, хочеться заради чогось жити. А тут пустота в душі, пустеля, палять душу гарячі піски нескінченних проблем, обпікає серце сонце гіркого досвіду, де-не-де трапляються оазиси, але це лише міраж…
А життя таке банальне, просте, нудне. А життя все-таки прекрасне. І цей нескінчений його плин, нескінченна бурхлива течія… Життя. Дивна ця штука – життя…
Ліля вже доходила до школи. Школа. Тут вона відчула все. Тут вона пізнала гіркі реалії, осягнула нездійсненні мрії, нажила ворогів і знайшла вірних друзів. Тут вона пізнала істинне життя.
А що таке істина? Кожен її колись сам пізнає. Але одне скажу: істина – це не брехня.
Ось і сходи. Рівно 52 сходинки. Клас. Вічне «Привіт усім». Своя розмальована простим олівцем парта, яку просто не хочеться змивати. Дзвінок. Урок. Встали всі: «Добрий день». То «Добрий день» завжди одне – довге, так, як у першому класі. Та як учні не стараються, швидше казати не виходить. А потім перерва. А потім знову урок. І так, це все, мов безкінечний плин.
Ліля поверталася додому. Сон уже зник в глибинах пам’яті. Але колись він дасть про себе знати. Колись він буде знову. Чи то в сні, чи в реальності – не важливо. Головне, далі буде. Смішно сказано, як у фільмах, які раптово закінчуються на найцікавішому, а в наступній серії невідомо, що буде. Але життя продовжується, чи то в фанатичному очікуванні наступної серії, яку по невідомих причинах пропускаєш, чи то, коли про неї просто забуваєш, але вона рано чи пізно являється сама.
Ліля прийшла додому. Сьогодні п’ятниця, отож уроки можна відкласти. Дівчина підійшла до своєї книжкової полиці, взяла книгу в старій пожовклій від часу палітурці – вірші Лесі Українки. Як це не дивно, але дівчина надавала перевагу проводити вільний час в компанії із книгою, аніж, як її однолітки – за монітором комп’ютера. Вона любила вірші Лесі Українки, вони якісь такі легкі, мрійливі, але вони навчають жити. Ще змалечку Ліля знала напам’ять «Як дитиною бувало». Вірш виховав у ній горду, незламну дівчину. Дівчина зручно вмостилася на дивані, трепетно відкрила книгу і поринула у світ «Лісової казки» і вічної весни, вічної юності, вічних мрій, які би вдало звучали під «Лебедине озеро» Чайковського або ж навіть і під блюз. Такий же життєвий, спокійний, але з надривом, з душею, з болем, але вірою у те, що життя прекрасне.
Глава 3
Все колись кінчається, усьому є свій кінець. Чомусь ми звикли асоціювати кінець з чорною жирною крапкою на житті. Але після крапки починається нове речення, новий етап життя. Після кінця завжди йде початок.
Пройшло чимало часу, відірвано багато сторінок на календарі, багато чого змінилося з того часу. Зараз Ліля – студентка престижного університету. Факультет філософії. А для чого та філософія? Донедавна її не було, не було у людей усіляких психічних розладів. Усі жили, просто жили і не знали про психіатрів, психологів. Люди жили. І не було так багато філософів. Люди не мали на це часу: робота, діти, сім’я… А тепер просто досить легке в нас життя. З’явився час на всілякі дурниці, на роздуми… Ну і що, що у людини великий словниковий запас, унікальні погляди на життя, такі палкі слова… Слова… І що воно таке ці слова? Це пусте, в них є брехня. У них уже нема душі, лише лицемірство. Вони втратили своє значення. Вони як порох, розвіяний в полі. А філософія – це лише крик людини, нездатної змінити світ. Крик людини, яка пізнала гіркі реалії, з якої примусово зняли рожеві окуляри, такий розпачливий цей крик… Такий болючий…
Ліля була такою. Її не раз зраджували. Плювали в душу, а вона сміялася. Крізь сльози. «Щоб не плакать, я сміялась…» - виринало з пам’яті. А Ліля жила, і не просто існувала. Вона пізнала багато чого, вона не боялася нічого. Хоча у душі жила ще та пустеля, та пустота, той міраж…
…Ліля поверталася з університету додому. На лиці під сонцем вічно виблискувала та гримаса болю і очі. Такі нестерпні. Ніхто не міг довго в них вдивлятися. Мабуть, боялися втопитися в безмежних глибинах, можливо, не могли зрозуміти, а, можливо, там було забагато болю. А вітер грався її світлим волоссям, дещо з зеленуватим відблиском.
Ось і її вулиця. Будинок під номером 6. Знайомі ворота, двері… Рідний дім. Дівчина зайшла до хати, але чомусь її так потягнуло на сон, так захотілося спати, як ніколи. Дівчина вмостилася на своєму ліжку і поринула у свій світ. Сни плелися, мов павутиння. А за вікном падав дощ…
І ось сон. То довгоочікуване «далі буде». Продовження серіалу, про існування якого дівчина давно забула.
Ліля опинилася десь на галявині серед нічної тиші. На небі був повний місяць. У повітрі пахло загадковістю, містичністю, якоюсь спокусою. Ліля вслухалася в мелодію ночі. Аж тут замилування перервав звук чиїхось кроків. До неї прямувала темна постать. Ліля пильно вдивлялася, аж тут усе згадала. Згадала той давній сон, який їй колись приснився і того загадкового чоловіка у чорному. А постать все наближалася і наближалася. І тут у місячному сяйві було видно ту саму криваву посмішку, чувся несамовитий регіт, який продовжився фразою:
- А ти виросла, Ліліт.
- Це знову ви?
- Ой, до чого тут пафос? Пора ритуал робити, якщо ти ще не передумала. Тоді ти мені здалася такою дурненькою.
- Дякую. Ні не передумала. Хоча… Ні, це не важливо.
- Ти сумніваєшся… Життя для тебе обернулося гіршою стороною. Ти його ненавидиш. Яке це гарне почуття… Але воно вас вбиває.
- Як ви догадалися?
- Ти все ж залишилась дурненькою. Ліліт. Треба насолодитися цим життям сповна. Треба жити, а не існувати. Треба жити так, як ти хочеш, а не як вимагають моральні принципи чи закони. Вони вас закували в кайдани. А я тобі пропоную звільнитися…
- Воля…
- О так, воля! Ти ж так хочеш волі. Погоджуйся, Ліліт.
- Я… я… згідна.
- Ні така відповідь не годиться. Скажи це впевненіше. Скажи!
- Згідна!
- Ти мені починаєш подобатися. Але перейдемо до справи. Де той листок, що я тобі давав?
- Я не знаю..
- Ай-я-яй… Та ну… Він у тебе в руці.
Ліля здивовано глянула вниз, підняла руку, розкрила кулак, а там справді був той малий, пожовклий від часу згорток. Але її здивування перервав чоловік:
- Розгортай скоріш. Читай!
Ліля швидко розгорнула папір, у якому було загорнутий якийсь камінь. Ліля відклала камінь в іншу руку і почала читати, але її здивуванню не було меж. На папері було написано: «Секрет в твоєму оці». Ліля встигла вже себе уявити без ока в чорній піратській пов’язці, але знову ж таки її роздуми перервав чоловік:
- Достатньо лише сльози. Заплач!
- Я не можу. Я поклялася, що не плакатиму.
- Кому?
- Собі…
- Хм, пам’ятаєш, як помер твій собака? А як тебе кинули? Так підло… Пам’ятаєш?
- Я не заплачу.
- А як та твоїх руках помер від голоду подорожній?
- Мовчіть…
- А ти пам’ятаєш свою маму?....
- Досить! Досить… - Ліля заплакала. Чоловік швидко відібрав камінь у неї приставив до її щоки. Коли сльоза змочила тверду поверхню каменя, він засяяв. Чоловік вклав камінь до рук Лілі. І тут дівчина відчула якусь невимовну силу, приплив енергії, волю…
- Ну от, - сказав чоловік, - тепер ти вільна.
- Заховай камінь так щоб його не знайшли. Бо розколовши камінь – уб’ють тебе.
- Я не боюся вмирати…
- Ай-я-яй, над цим ще треба працювати.
І тут знову здійнялася віхола і понесла кудись Лілю. Дівчина прокинулася.
Глава 4
Ліля рвучко підхопилася з ліжка. За вікном уже була ніч. Розсипалися по сапфіровій пелені зорі, а яскраве місячне сяйво розтелилося по темній кімнаті. Було тихо. Ліля вслухалася в тишу, аж раптом повз її ліжко пробіг чорний кіт. Дівчина здивувалася: «Звідкіля у мене чорний кіт в кімнаті? Мабуть вікно забула зачинити…» Дівчина не надала цьому великого значення. Вона думала про сон. Такий дивний. «Чи це в реалі було, чи просто витвір фантазії? Ні, мабуть знову фантазія», - думала дівчина. Ліля встала і попрямувала до кухні. Зробила собі чай і повернулася назад до кімнати. Сівши на крісло, почала вдивлятися у ніч, вслухатися у тишу. Якась така гарна ніч… і вже не хотілося спати, хотілося мовчати і думати, думати, вигадувати, малювати образи ночі… Воля… Їй дали волю. Тепер їй світ не здавався сірим чи похмурим. Ні і яскраво-світлим він не став. До чого тут ті банальні кольори? Кольори їй здавалися темними, але насиченими, оксамитовими. Ліля посміхнулася. Їй було добре.
Ніч була довгою, чай уже остиг, наступав ранок. Ліля глянула на годинник – 5.36. Ще рано. Час… Його ж не існує насправді. Для чого люди придумали час? Мабуть, щоб створити ще одні рамки, іще одні кайдани. Чому ж люди себе сковують? Чому ускладнюють життя? Люди вже розівчилися вдихати на повні груди, відчувати дощ, натомість сховалися під парасольками. Люди розівчилися мріяти, натомість поринули у світ реалій. Люди розівчилися говорити, натомість навчилися брехати й іронізувати. Люди розівчилися жити, натомість поринули у світ новітніх технологій. Дивні ці створіння – люди… Такі нудні, такі банальні…
Сонце вже сходило, посилаючи на землю перше проміння. Ліля злісно засунула штори. Вона не любила сонця. Вона воліла б йти все життя назустріч вітру, аніж назустріч сонцю. Йти навпроти сонця не цікаво. Тим більше коли так ідеш, схиляєш голову і закриваєш на все очі. А коли йдеш на зустріч вітру, піднімаєш голову вище, з’являється сила, наполегливість, бажання його подолати.
Ліля почала збиратися до університету. Відкрила шафу. Здавалося б повна шафа всякого непотребу, а вдягти нічого. Одягла свої улюблені джинси і туніку. Взяла зі схову гроші і вирішила собі щось купити. На душі все ще була пустеля, але то була не пустота, то була воля…
Дівчина вийшла з дому і пішла. Ішла не так, як завжди: похмуро, сумно, задумано. Ішла гордо і впевнено, навіть усміхалася, а очі приховала під сонцезахисними окулярами. Вони все ще тримали біль…
Дійшовши до воріт університету, привіталася з усіма. Яким же було її здивування, коли до неї підійшли найкрутіші мажори:
- Привіт, Лілька.
- Ну привіт. Чогось треба?
- Ну ти сьогодні чудово виглядаєш…
- Знаю. Ще щось?
- Не хочеш сьогодні з нами на вечірку?
- Та ну. Донедавна мене не помічали чи навіть насміхалися з мене, - іронізувала дівчина.
- І ти злишся? Ти плакала?
- Заміть, я ніколи не плачу, - відрізала Ліля.
- Хм… Так прийдеш чи ні?
- Ну… Прийду.
- Окей, після універу ми зайдемо за тобою.
- Окей, - Ліля посміхнулася. А й справді було дивно. Можливо удача їй усміхнулася. Ну що ж, треба її використати.
Сьогодні було 3 пари. Ліля вийшла з університету, аж тут її чекала шикарна машина біля входу. Упершись на машину, стояв Саня, син депутата. Ну насправді його звали Саша. Хлопець гарно вдягався, знав толк в речах. Якось він так на Лілю загадково дивився. А вона гордо пройшла повз. Хлопець збентежився:
- Ей, Лілю ти куди?
- Я? Я люблю пішки…
- Чекай я з тобою, - Саня побіг за нею. Ліля справді здивувалася, але старалася цього не показувати. Горда дівчина. Вона іронічно промовила:
- А чому мені така честь?
- Іронія…
- Вав, а ти знаєш такі слова?
- Так, думаєш, якщо в мене тато багатий, я взагалі не вчуся?
- Думаю…
- А ти повір мені…
- Не хочу.
- Ти як…?
- Сам ти кактус!
- Я цього не казав. Я лише подумав.. Як ти це…?
- Я? Випадково. Це так. Вибач. Все. Я сьогодні не піду. Іншим разом, Щось голова розболілася.
Ліля розвернулася і пішла. Було якесь дивне відчуття. Вона читає думки. Невже сон був наяву? Дивина тай годі…
Глава 5
Ліля ішла, не озираючись. У неї була звичка не озиратися назад. Бо що пройшло те, вже не прийде знову. Потрібно жити майбутнім, але і не забувати про теперішнє.
Дівчина йшла, а на неї здивовано дивився Саня, потім усміхнувся і зник за рогом. А Ліля ішла швидко, хотілося якнайшвидше прийти додому. Неважливо, що це їй дасть, але вдома, як то кажуть, і стіни помагають. Повз неї ішли мовчазні перехожі, але було таке враження, що вона на базарі: усюди гомін, шум, люди. Аж голова розболілася, але люди мовчали. Повз дівчину пройшов якийсь молодик. Ліля почула: «Ти ба, яка!» і різко відповіла: «Яка?». Хлопець остовпів, а потім втік. Ліля почала бігти – звалось би, що її голова трісне. Дівчина добігла додому, відкрила двері. У будинку все ще був чорний кіт. Дівчина взяла кота і винесла на двір. Але, повернувшись у кімнату, Ліля знову побачила того чорного кота. Дівчина вирішила залишити кота собі. Вона взяла його на руки, і побачила нашийник, з якого, мов брилок звисала цифра «6» . Дівчина вирішила назвати кота Шісткою. Тим більше, це число було їй до вподоби. Але спокою не давало одне: вона вміє читати думки.
Минув день. Сонце сіло за вогняно-рожевий обрій, покрила чорною пеленою землю ніч. Тихо читала вона свої казки, наспівувала пісеньок, малювала образи. Так тихо вона і пішла. Ліля щойно прокинулася, сповнена енергії і сили. Вийшла на веранду свого будинку і побачила великий букет троянд. Вона взяла квіти, і почала пильно озиратися навколо, аж тут побачила Саню, іронічно усміхнулась і попрямувала з квітами до нього. Підійшовши, вона промовила:
- Твоя робота?
- Ну по-перше привіт.
- Привіт. Ти подарував квіти?
- Так я.
- А ти будинком не помилився?
- Ну, якби помилився, квіти б були подаровані твоїй сусідці, яка на мені сьогодні всю свою злість вибила.
- Забирай, - дівчина простягнула букет.
- Добре, - Саня взяв квіти. Ліля обернулась і пішла. Зайшла до кімнати і не встигла хоча б щось подумати, як почувся стукіт у двері. Дівчина відчинила: на порозі стояв Саня з ти самим букетом квітів. Хлопець усміхнувся і промовив:
- Шановна панянко, дозвольте вам подарувати цей скромний букет!
Ліля ошелешено сказала:
- Ну… Спасибі, пане. Прошу вас на чай.
- Ой це така честь, - Саня розсміявся, а за ним і Ліля. Вони увійшли в будинок.
- Так затишно, - зачарувався Саня.
- Ну дякую… Ти диви – вже пів на дев’яту, ми прогуляли універ.
- Один раз можна, - хлопець усміхнувся. Ліля пішла на кухню зробити чаю з думками «Який тут може бути чай?».
Пройшло десь 5 хвилин. А вони уже сиділи і пили чай. Просто пили чай. Якби це не здавалося дивним. Саня, посьорбуючи ароматний напій, сказав:
- Вчимося вже скільки років разом, а одне про одного не знаємо нічого.
- Що ти хочеш знати?
- Ну, почнемо з того, де твої батьки.
Ліля зніяковіла:
- Нема.
- Тобто?
- Померли. Я донедавна жила з мамою. Але вона померла два роки тому. Від раку. Потрібна була операція, а грошей не було…
- Вибач, я не хотів…
- Ні, не треба вибачатися. Так мало бути. А твої батьки? Ой, вибач. Щось не те ляпнула.
- Та чому? Тата всі знають, а мама… Тато її кинув, а сам пішов до другої зі мною. Мені було лише 3 роки. Я мало пам’ятаю маму. Тато виграв через суд справу і позбавив маму батьківських прав. Відтоді я її не бачив…
- Ясно… Пий чай, бо остигне.
- А, так, чай. Зараз, - Саня усміхнувся задумано, відлітаючи зі спогадів. Ліля і собі посміхнулася, хоча на душі було гірко. Далі вони просто сиділи і вдивлялися, як будувався день, дивилися на сонце, на людей, але мовчали… Було так приємно мовчати.
Глава 6
Сонце вже зайшло за обрій, а вони все-ще сиділи і вдивлялися на палаюче небо. Небо було таке гарне, мовчати було так добре. Іноді слова непотрібні, іноді мовчання – правдивіше.
Чай уже остиг. Саня перший порушив тишу:
- Гарний вечір. Ти не хочеш прогулятися?
- Я…
- Вставай, пішли, - хлопець зловив дівчину за руку і потягнув на двір. Вечір був справді гарний. Ліля усміхнулася:
- Так дивно… Ще минулого тижня ти навіть не помічав мене, а тепер… Поясни, що трапилось?
- Нічого… Просто мені надоїло таке життя.
- Яке?
- Вечірки, гулянки, гучні компанії, постійні плітки за спиною, заздрісні погляди… Надоїло все це. Хочеться різноманіття.
- Тобто я і є це різноманіття?
- Ну скажімо так.
Ліля помовчала, а Саня одразу підхопив момент:
- Чому мовчиш?
- А я не знаю чи ображатися, чи йти геть…
- Навіщо ці банальності? Давай одразу коронний удар лівою, - Саня розсміявся.
- Ні, я цього не вмію.
- Давай навчу.
- Ні, не треба..
- До речі хотів спитатися: як ти тоді вгадала мої думки?
- Це випадково.
- Ні, ну кажи вже.
- Я умію читати думки…
- Он як. Так значить – ти екстрасенс? Про що я зараз думаю?
- Я не піддослідна миша.
- Хоч щось.
- Ну…ти думаєш про те, як прийдеш додому, ляжеш на ліжко, відкриєш пляшку Хенессі і будеш попивати, дивлячись на схід сонця…
Саня остовпів:
- Ну так… Як ти це..? Справді надприродні здібності.. Я те і думав…
- А тепер ти думаєш, як швидше від мене піти. Боїшся?
- Ні… Ти мені віриш?
- Я не хочу нікому вірити…
- Чому?
- Колись дізнаєшся. Усьому свій час.
Саня уже пішов, а Ліля вмостилася на ліжку - знову тягнуло на сон. Не встигла дівчина заплющити очі, як сон охопив її повністю. Малював він свої химерні візерунки, немов мороз, наспівував вітром, розповідав історії…
Ліля опинилася на тому самому місці, що й колись. Навкруги була цілковита тиша. Не шумів у вітах вітер, не співали цвіркуни, не кричали жаби… Було тихо, лише з далини чувся стукіт старих чорних черевиків, чулося, як тріпотів довгий оксамитовий плащ, чувся той єхидний сміх, що визирав з-під капелюха. Чоловік підійшов до дівчини:
- Ну що, Ліліт, як сила? У м’язах не тисне?
- Ні, я лише читаю думки.
- Ти більше нічого не пробувала?
- Ні, навіщо?
- Що за флегматизм?
- Просто… Життя таке…
- Ну я ж дав тобі силу, чому не можна ненавидіти чи хоча б любити світ? Що тобі мішає брати від життя усе?
- Життя…
- Воно мені теж мішає, тому я його від багатьох забираю.
- Ви можете забирати?
- Я можу все.
Ліля промовчала. Чоловік витягнув з плаща довгий пергаментний сувій і почав вести пальцем до низу. Раптом зупинився, посміхнувся і промовив:
- Вітаю тебе, через три дні і від тебе життя заберуть.
- Тобто?
- Помреш ти. Що тут не ясного?
- Нехай так буде… Я не боюся смерті.
- Ще побачимо, - чоловік посміхнувся і зник. Ліля залишилася на галявині сама.
Глава 7
Давно уже зійшло сонце, давно уже старий годинник пробив дванадцяту, а Ліля все-ще лежала в ліжку, втупившись в стелю. На душі знову ж таки була пустеля, але ні сонця, ні піску, ні оазису не було. Була лише приреченість. Не хотілося підніматися з ліжка: а для чого? Лишилося лише три дні. Три дні… А потім вона зникне, як дим, і все життя, як у вечірній млі, зітреться німим подихом. І ніхто не оплаче, ніхто не згадає. А Саня… Жаль хлопця. Хоча для нього вона лише для різноманітності… Уже не треба сили, не треба волі, не треба пустих слів. А як ще хочеться жити… Ні, все-таки потрібно прожити ці дні так, щоб про тебе не забули, щоб пам’ятали, щоб згадували.
Ліля рвучко підхопилася з ліжка, вибігла на двір. Які гарні дерева, як гарно віє вітер, як приємно співають пташки, а роса, що вкрила траву, так і виблискує на сонці. Як же банально, але як прекрасно… Який прекрасний світ! Яке прекрасне життя!
Дівчина вибігла на вулицю в одній сорочині і побігла босяком по дорозі на поля. Жила вона окраїні міста, тому до них іти було не довго. Дівчина раділа кожній миті, кожному сонячному променю, кожному подиху. Недалеко була річка. Ліля стрибнула з берега на найглибше місце, ніколи не вдавалася до таких божевільних вчинків. Але дівчина виринула. Ціла мокра, як хлющ, вийшла вона на берег і побігла далі. Впала в траву і дивилася на сонце, а сонце дивилося на неї…
Дівчина прийшла додому. Здивована сусідка дивилася крізь паркан, а потім крикнула:
- Лілю, а ти чого мокра прийшла?
- А я вирішила скупатися.
Сусідка здивовано з острахом дивилася на дівчину. А та лише сміялася у відповідь. Було так весело. Ліля забігла до хати і першим ділом взяла телефон, набрала номер Сані:
- Саня, приїжджай, якщо хочеш…
- Чому не була в універі?
- Та так, не хотіла. Так приїдеш?
- Окей, їду, чекай.
Ліля поклала трубку і зручно вмостилася на дивані. Каплі води стікали з її волосся, а їй було все одно. Вона прислухалася до тиші, щоб почути як її порушить стукіт у двері. В очікуванні дивилася у вікно, чекала. Аж от той довгоочікуваний стукіт у двері. Ліля підхопилася з дивану і побігла до дверей. На порозі стояв Саня. Хлопець побачив перед собою мокру до нитки дівчину, яка радісно усміхалася. Саня здивовано видавив:
- Ти з душу?
- Неа, з річки…
На здивований погляд хлопця, дівчина відповіла:
- Просто скупатися захотілося…
- Як? Ти ж зараз остигнеш. Ану мерщій до хати! Пішли, - хлопець узяв дівчину за руку і повів до кімнати:
- Де у тебе рушники?
- У шухляді, я зараз принесу.
- Ні, не смій вставати, чуєш? Сиди, я зараз принесу, - хлопець підхопився з місця і почав нишпорити у шухлядах.
- Ти такий дивний, - з усмішкою вимовила Ліля.
- Я дивний? Ні, це ти дивна! Як можна було купатися у річці у таку холодінь?
- Але надворі тепло…
- Тепло? Ти на календар коли останній раз дивилася? Для тих, хто в танку, - зараз квітень!
Дівчина лише розсміялася. Саня підійшов у накрив її рушником, присів коло неї і подивився у очі. У нього були такі очі променисті, радісні, дещо турботливі, співчутливі. Але хлопець різко відвів погляд. Ліля промовила:
- Ніхто не може мені довго дивитися в очі. Скажи, вони страшні?
- Ні, просто вони живі, - сказав хлопець і цим усе було сказано.
І знову мовчання. Знову наплив спогадів, знову причал мрії. Ліля заплакала. Хлопець здивовано спитав:
- Що сталося? Ти плачеш.
- Ні, я не плачу. Просто, сльози самі чогось течуть…
- Ні, ти плачеш. Чому?
Дівчина нічого не могла сказати, просто мовчки знизала плечі. Хлопець мовчки пригорнув її до себе. Вона відштовхнула його:
- Йди, я сама далі.
- Я не можу тебе покинути в такому стані…
- Йди, я… Мені треба вмитися, - сказала дівчина витираючи сльози.
- Але ж ти…
- Я не буду плакати.
Саня повірив. Встав з місця і пішов. Щойно зачинилися за ним двері, як дівчина розплакалася з більше. Яке прекрасне життя! Як не хочеться вмирати…
Глава 8
Минув день, сонце уже зайшло за обрій і знову та проклята ніч… Хоча ні, ніч також була прекрасна. Упала на землю яскравим відблиском зірок, у місячному сяйві, у поклику до пригод, в надії на краще… Темнота… Така безкрая і глибока, така що від усього вільна, така, що гуляє поміж тінями… Ліля її полюбила. Полюбила і тишу, і тьмарення ночі, і місячне свічадо, і колорит мовчазних звуків.
Ліля сиділа на ліжку і сльози котилися по щоках, а в голові була одна фраза: «Я ж обіцяла, що не плакатиму». Уже пізно. Обіцянка порушена. Нема вороття назад. А дівчина захлиналася слізьми, переставала плакати, витирала мокрі очі рукавом, але знову новий бурхливий потік солоних сліз виливався з очей. Не хотілося вмирати. Хотілося жити.
Колись, будучи малою, віддала би все, щоби знати майбутнє… А тепер зрозуміла, що це страшно. Страшно знати все і бути не в змозі щось змінити. Бути приреченою. Тепер Ліля би віддала все, щоб прокинутися з цього страшного сну, але нажаль сон був реальністю.
Годинник пробив четверту ранку, заспівали півні, почало сходити сонце, а Ліля сиділа втупившись в одну точку на стіні. Не було вже сили плакати, а сльози самі котилися і котилися… На душі було гірко, боляче, важко.
Дівчина встала і попрямувала до своєї книжкової полиці. Взяла знову ж таки вірші Лесі Українки. Відкрила книгу і перше, що їй попалося на очі: «Щоб не плакать, я сміялась…» Дівчина затамувала подих, витерла сльози, спробувала усміхнутися. Перегорнула сторінку далі і почала читати, забуваючи про все на світі.
До реальності її повернув телефонний дзвінок. Ліля підняла трубку:
- Слухаю…
- Лілія? Телефонує Василь Петрович. Вибач що так рано. Я тебе не розбудив?
- Ні, що ви. Я давно не сплю.
- Ти чому до університету не ходиш? Що трапилося?
- Та ось, прихворіла трохи. Лікар назначив постільний режим, - не червоніючи брехала дівчина.
- Може тебе провідати? Може потрібно чимось допомогти?
- Ні. Дякую, я сама впораюся. Я вже йду на покращення. Завтра прийду.
- А, ясно, ну добре, чекаємо. До зустрічі.
- До зустрічі, - вимовила Ліля і поклала слухавку. Безсило упала на ліжко.
Дівчина знову лежала, вслухалася в тишу. Аж раптом почулося сильне нявчання. Ліля спохватилася, нагадавши собі про Шістку – кота, якого нещодавно прихистила. Вбігла на кухню, відкрила холодильник, взяла шматок м’яса і вийшла на двір. Але тут Ліля побачила досить дивну картину: кіт виліз високо на ганок і кричав, а поряд стояв рижий собака. Дівчина прогнала бродягу, зняла наляканого кота і пригостила його наїдком. Потім озирнулася, але собаки не було видно. Дівчина здивовано зайшла до будинку.
Годинник показував шосту годину ранку. Ліля відкрила шафу, тепло одягнулася і вийшла прогулятися. Ранок був чудовий. Туман ще не розвіявся по полях, раса ще не згоріла під сонцем, сонце ще не вирвалося із-за хмар. Подував легенький вітерець. Тихо співали пташки, чулися лише кроки дівчини по безлюдних вулицях. Раптом повз неї проїхала машина і різко зупинилася. З машини вийшов Саня.
- Ти мене переслідуєш? – спитала Ліля.
- Ні, просто вирішив прокататися, коли ще немає людей.
- Ясно…
- Прогуляємося?
- Ну давай спробуємо.
Вони крокували по старій міській бруківці. Здавалося навколо них зупинився час.
- А ти чому так рано гуляєш? – запитав Саня.
- Так захотілося…
- Йдеш сьогодні до універу?
- Ні… Сьогодні ще ні.
- А чому?
- Так треба…
- Ну що така сумна? Все буде добре. Ти мені віриш?
- Ні, я не хочу вірити.
- А чому?
- Я колись вже повірила… Любив мене один хлопець, а може і ні. Гарно говорив, обіцяв, що не покине, а вірила… а потім кинув…
Саня мовчав, не хотілося говорити. Мовчала і Ліля. Мовчали і вулички. Усе купалося в мовчанні.
Глава 9
І знову минув день, знову перегорнутий на календарі листок, знову зайшло сонце. Приходила ніч у довгому чорному платті, чувся стукіт її підборів під музику нічного вальсу, розвіював вітер її чорне, як смола волосся, дивилася вона на світ своїми красивими темними очима, вичакловувала зорі, співала, танцювала.
Заспівали півні. Прокинулося сонце. Прокинувся світ. Прокинулася і Ліля, збираючись до університету. Сьогодні треба вже піти. Востаннє… Поспіхом відкрила шафу, узяла найпотрібніше, одягнулася і вийшла з дому. Останній день її життя. Плакати вже не хотілося, та й не було сили. На душі була та пустеля, але приреченість вже минула, настало смирення зі своєю долею. Зникав ранок, як зникає караван у пустелі. Іскрилося сонячне проміння, зникали за обрієм хмари. День минав, як всі… Хоча ні, цей день був особливим, адже останнім.
Студенти веселилися, сміялися, повторювали вивчене, метушилися, як бджоли у вулику. Ліля ішла і читала кожного думки. Он той хоче прогуляти уроки, той вкрав гроші не признається, та закохалася у того і тільки й про нього думає, а інший молиться щоб його не спитали… Різні думки, різні особи, різні світи. Аж раптом Лілині роздуми перервав Саня, який з букетом квітів підкрався ззаду. Ну і романтика… Яка вона банальна. Ліля усміхнулася, й одразу почула за спиною заздрісні думки, прокльони своїх однокурсниць, які їй мило усміхалися… Лицеміри…
Саня сказав:
- Нарешті прийшла, а то я вже зіскучився…
- Ми ж бачились учора…
- Бачились, але не в університеті.
- Хіба є різниця?
- Це дуже велика різниця. – сказав Саня і підхопив її на руки. У цей час Ліля почула не тільки прокльони, а й бажання її смерті. Вона тихо сказала Сані:
- Опусти мене. А то мене ті ззаду клянуть вже з пів години…
Саня роззирнувся, побачив зграйку дівчат, які і йому мило усміхалися і відповів Лілі:
- Он ті? Нічого вони тобі не зроблять. Показують з себе крутих. Гламур корчать. Дурні вони та й годі. У них на обличчі більше пудри, ніж справжності в душі.
- Так, я знаю, але давай відійдемо. А то вже набридло.
Вони відійшли, і тут Ліля сказала:
- Саня, пообіцяй мені, що будеш жити…
- Що за дурня? Я буду жити…
- Ні, ти не розумієш. Пообіцяй, що будеш жити після мене.
- Я не розумію…
- І не треба.. Пообіцяй…
- Обіцяю.
Ліля нічого не сказала. Пішла. Саня залишився у задумі.
Ліля уже давно прийшла з університету. Сиділа на кріслі і вдивлялася в захід сонця. Було так погано на душі… Не хотіла, щоб сонце заходило, не хотіла усвідомлювати, що більше ніколи не побачить сонця. Заплакала. Було страшно… Ліля незчулася як заснула.
І знову та галявина, знову та таємнича тиша, усе як, колись. Дівчина стояла непорушно. Наближалася ї смерть. Було страшно. Чоловік наблизився до дівчини і запитав:
- Ну, як ти, Ліліт?
- Ви прийшли по мене?
- Ні, я таким не займаюся.
- Тоді хто? Коли?
- Ти ще не помреш. Тоді я так, пожартував. – чоловік посміхнувся знову тією кривавою злорадною посмішкою.
- Як? Як ви могли? Я ледь на себе руки не наклала! – скрикнула дівчина.
- Тихо, навіщо ці банальності. «Як ви могли?», бла-бла-бла… Це втомлює. Хоча, ні. Це смішно, - зареготав чоловік, - які ж ви нікчемні створіння!
- Нехай так, але ж…
- Все, досить! – скрикнув чоловік, а потім додав: Зате ти полюбила життя…
- Так…
- Розумієш. Щоб керувати силою, яку я тобі дав, потрібно мати велику ненависть або велику любов до світу… Хоча я надіявся, що ти його зненавидиш… Та вже, сила все-таки в обох випадках однакова…
- А для чого ви мені дали силу? І хто така Ліліт?
- Все колись дізнаєшся, всьому свій час, Ліліт, - чоловік знову криваво усміхнувся і зник.
Ліля прокинулася. Була невимовна радість, що вона житиме. Дівчина усміхнулася. Іще ніколи не була такою щасливою.
Глава 10
Насувався на землю сивий ранок у туманному плащі, в росяних черевиках, в сонячному капелюсі, творив день, співав пташиним співом. Ранок був чудесний, якийсь такий веселий, непохмурий, сонячний, яскравий.
Ліля, давно вже піднявшись з ліжка, стояла біля дзеркала і міряла свій «сіренький» одяг. Тепер він здавався їй жахливим, нудним, жалюгідним. Вона зібрала всі свої колись улюблені речі і нервово кинула їх за вікно. Потім якось так криваво усміхнулася, так, немовби все світове зло оселилося в ній, так, як вбивця, коли вчинив свій давно запланований злочин, так, як сміявся він – чоловік в чорному.
Лілія стояла біля порожньої шафи і дивилася на пилюку, що давно там осіла, немов кочовий народ. Дівчина закрила очі, уявила собі речі останнього писку моди, такі, як вона хотіла, знову ж посміхнулася,змахнула рукою, і диво – перед нею з’явилося те, що тільки-но що вона уявила. Ліля задоволено одягнула все те. Покрутилася перед дзеркалом, нафарбувалася і вийшла з дому. Ішла гордо, впевнено, задоволено із застиглою гримасою злорадства на лиці. Сусідка, яка якраз розвішувала мокрий одяг на дворі витріщила очі, роззявила рота, а біла скатертина, що була у її руках впала на землю. Сусідка підбігла до паркану, але з шоку не могла мовити і слова. Лише здивовано дивилася дівчині у слід. А дівчина ішла і залі криваво усміхаючись…
Ліля зустрічала на собі погляди зачудованих перехожих, чула їх заздрісні думки і лише посміхалася. Дівчина дійшла до університету і, як не дивно, тут її зустріли не менш здивовано і ошелешено. Тільки в думках її одногрупниць була не тільки заздрість, а ще й прокльони і такі що о-го-го! І тут до Лілі підійшла одна дівчина. У них була взаємна симпатія – обоє ненавиділи одне одного. Її звали Маргарита, ну звичайно, її кликали Марго. Це була дівчина не те, що красива, не те, що розумна, але її чомусь любили, хотіли бути на неї схожою, поважали, навіть боялися. А вона від всієї душі з них знущалася, сміялася і їй за те нічого не було. Така собі дівка на «понтах». Вона нахилилася і тихо промовила до Лілі:
- Ти чого так прибралася? Слухай, якщо хочеш бути чемною, знімаєш це все зараз же і віддаєш мені…
- Слухай ти, корова запудрена, відвали!
- Що!? Як ти посміла?
- Заткнися!
Марго була вже роззявила рота ще щось випалити, але тут Ліля злісно на неї глянула. І тут Марго впала на землю. Почала кричати. пищати, крутитися. А Ліля все-ще дивилася на неї. Маргаритині муки тривали ще хвилин зо 3, всі зачудовано дивилися на це, але ніхто не насмілився підійти і розборонити дівчат. А Марго продовжувала корчитись, пищати… Потім Ліля відвернула від неї погляд, махнула рукою і всі люди, що знаходилися на університетському подвір’ї, як ні в чому не бувало, продовжували і далі розмовляти собі про своє. Марго ледве піднялася і скрикнула усім:
- Ну, покарайте її. Давайте, зідремо з неї цей одяг!
- За що? Чому? – почали питати люди.
А Марго ще більше в крик:
- Як? Ви не бачили?!
- Що ми мали бачити?
- Вона меле ледь не вбила, катувала, знущалася…
- Марго, що ти несеш?
- Ви що не бачили!?
- Ти певно з глузду з’їхала…
- Вона меле вбивала!!!
- Божевільна якась, - люди відвернулися від ошелешеної Марго і продовжили розмовляти.
Ліля підійшла до Марго і тихо сказала:
- Ну що ти докажеш? Хто тобі повірить? Ще раз сунешся – пожалієш! – в голосі Лілі чулися нотки злості, іронії, задоволення.
- Як? Як ти це зробила? Ти відьма! – закричала Марго.
Ліля змовчала, лише саркастично глянула на Марго, криваво посміхнулася і зникла за натовпом людей. Марго залишилась до жаху стривожена.
Глава 11
На університетському подвір’ї панував гомін: сьогодні здача екзаменів. Усюди стояли студенти: від переляканих першокурсників до старших досвідчених студентів, які нічого не вчили, нічого не боялися і надіялися на «халяву», яку учора, мабуть, кликали опівночі.
Ліля теж нічого не повторяла, на халяву не надіялася: було все одно. Хоча вона надіялася, все-таки, на свою силу. А сила була і ще й яка!
Ось дійшла Лілина черга. Вона сміливо зайшла до аудиторії. За столом сидів професор з дещо похмурим поглядом, побачивши Лілю, він усміхнувся. Вона була однією із найкращих учениць. Ліля вирішила тут не використовувати свою силу, адже філософію вона знала бездоганно. І ось вона підійшла до стола, витягнула білет.
- Білет номер 6, - усміхнулася Ліля, уже не дивуючись, що їй випав саме цей білет.
- Прошу, ідіть готуйтеся, - ввічливо промовив професор.
- А можна без підготовки?
- Ну, прошу.
- Перше питання: Людина творець свого життя?, - Ліля вдихнула і почала: банальне питання. Але ж хто не банальний? Банально їсти. Банально пити, банально жити. Але іноді в банальності є істина. Кажуть, людина сама творить своє життя. Сама є його творцем. З одного боку – це правда, а з другого… З другого боку, якщо вона сама керує своїм життям, вона ж повинна знати про своє майбутнє. Але люди не знають майбутнього, не рахуючи екстрасенсів… отже, вони аж ніяк не є творцями своєї долі, адже якби це було так, люди б не помирали у молодому віці від хвороб, не потрапляли в аварії, не були б жертвами убивців… Кажуть нам все написано, але якщо написано, тоді навіщо жити? Нами керують. Але не повністю, нас ставлять перед вибором, і у цьому випадку від нашого вибору залежить наша доля. Тому саме таким чином ми є творцями своєї долі. А нами керують все-таки. Але хто? Це і є паралельний світ. Бог і диявол, добро і зло. Але чому саме ми думаємо, що добро – це гарне, а зло – це погане? Можливо, все навпаки. Звідки ми це знаємо? Інстинкт, народна пам'ять, досвід старших? Навряд. Хто нам це заклав це? Ніхто не знає… За теорією Дарвіна можна стверджувати, що ми походимо не тільки від мавп, а й від рослин… а рослини чи навіть ті мавпи звідки взялися на Землі? Космічний вибух? Ні, це просто ірреальне. Все-таки є хтось вищий за нас, той, хто це створив, той, хто цим керує. Керує світом і життям людини.
- Молодець, - задумано усміхнувся професор, - друге питання.
- Чи є, на вашу думку, у людини надприродні здібності? Відповідь: на мою думку, у кожної людини це все є, але не кожна вміє цим користуватися. Як, наприклад, пояснити те, що людям сняться віщі сни, вони бачать привидів, чують голоси. Не раз кожен з нас помічав свої паранормальні здібності. Але часто ми про це забували. Сила у кожної людей різна. Надприродні здібності проявляються лише у випадку великого потрясіння, великого болю, великої любові чи ненависті до світу. За це все відповідає так зване «третє око». Якщо чесно, то мені здається, що це епіфіз. Тільки не треба вірити тим усяким парапсихологам, що третє око можна розкрити, крутячи яйце, проводячи усякі ритуали, приносити жертви. Нічого не залежить від бажань, усе залежить від можливостей. Нам його розкриють вищі сили, але ж ніяк не ми самі.
- Добра відповідь, але як ти це можеш доказати? – промовив професор.
- Ну, є багато екстрасенсів…
- Судячи з твоєї теорії, кожен володіє надприродними здібностями. Доведи на собі. Чи твоє «третє око» ще не відкрилося? – іронізував професор.
- Розкрилося… хочете доведення? Добре, - Ліля підняла руку вгору і тут усі столи піднялися.
Професор ошелешено зняв окуляри, роззявив рота і зміг лише вимовити слово «Як?». Ліля опустила руки і усе стало на свої місця.
- Ну ось, професоре, - Ліля посміхнулася, - вам докази.
- Як ти це?...
- «Третє око». Але для вас – це лише сон, професоре. Вибачте, - Ліля змахнула рукою і учитель упав на стіл. Вона підійшла до нього і легенько почала його будити:
- Професоре, вставайте…
Професор підняв голову, оглянув аудиторію.
- Це ж треба, щоб таке наснилося, - пробурмотів професор, а потім голосніше додав: То ти розповіла?
- Так, але ви заснули чомусь.
- А, вибач. Молодець, цікава розповідь. Іди, відмінно.
- Дякую.
Ліля вийшла з задоволеним виглядом і попрямувала до виходу, а професор залишився із здивованим, задуманим, незрозумілим виглядом, бурмочучи собі під ніс:
- Як я міг заснути? Це ж треба, щоб таке наснилося?
Глава 12
Ліля вийшла з університету, повна радості і полегшення. Було дуже добре на душі, але з душі аж ніяк не іскрилася доброта. З душі вогняними потоками витікало зло, яке поселилося у Лілі з часів останнього сну. Дівчина ішла із зловтішним виглядом, лицемірним поглядом і тою самою кривавою усмішкою. Стривожені тільки з одного її вигляду, студенти боязко розступалися перед нею, даючи їй дорогу, щоб пройти. А вона ішла незламно вперед, гордо піднявши голову.
Біля виходу дівчину хтось схопив за руку:
- Привіт! – радісно скрикнув Саня.
- Саша?
- Вав, так мене давно ніхто не називав, але мені подобається, - усміхнувся хлопець.
Ліля також мовчки посміхнулася у відповідь, а потім скривилася і пішла далі. Саня не зрозумів:
- Лілю, ти куди?
- Ти ще щось хотів?
- Так.
На обличчі Лілі з’явилося нерозуміння. Вона скривилася так, немовби на лиці з’явився великий знак питання. Саня у відповідь знову ж усміхнувся і, схопивши дівчину за руку, повів її у невідомому напрямку.
- Куди ми йдемо? – запитала Ліля.
- Побачиш, - відповів Саня.
Вони ішли недовго. Дійшли до якогось приміщення. Саня сказав, повільно відходячи:
- Заплющ очі…
Ліля покірно закрила очі, хотіла було підглянути, а Саня перебив її хитрість:
- Не відкривай очі. Потерпи ще трохи.
Пройшла десь лише хвилина, а Саня крикнув десь здалеку:
- Тепер можна.
Ліля повільно відкрила очі і була здивована. Перед нею стояв будинок. А перед ним маленький столик на двох. Вони знаходилися на подвір’ї якогось маєтку. Усе навколо було досить гарним і ошатним: від акуратно підстриженого газону до великого будинку, який аж панував над вечірнім сяйвом. Дівчина усміхнулася:
- Де це ми?
- У мене вдома. Тут ніхто не живе, у нас інший будинок, а цей – мій.
- Гарний…
- Так. – сказав Саня гордо оглядаючи особняк, а потім добавив: прошу до столу, мадам.
Стіл був елегантно оздоблений свічами, букетом квітів, білою мережаною скатертиною. Недалеко стояли офіціанти.
- Як у кіно, - захоплено вимовила Ліля.
- Це буде наше кіно, - пошепки сказав Саня.
Вони сіли за стіл і почали ласувати різними наїдками: від апетитного м’яса до свіжих фруктів.
- Смачно, - мовила дівчина.
- Погоджуюся повністю. – усміхнувся Саня.
- І для чого це все?
- Ну, для того, як фільмах. Побачиш.
- Тобто? А ясно, ти про ЦЕ! Ні, не буде цього, чуєш! То ти це все робив аби?... А я вірила… Сволоч ти!
- Але ж…
- Так? Для різноманіття я, значить? А сам такий добренький! А насправді я лише для галочки у твоєму кілометровому списку, так?
- Стривай, ти мабуть не так усе зрозуміла. Я зараз поясню…
- Ні! Я нічого не хочу чути! І бачити тебе не хочу!
Ліля піднялася і пішла, останній раз зиркнувши злісно на збентеженого хлопця, який підхопився з місця і побіг за нею. Дівчина спробувала бігти. Але хлопець був швидший. Він зловив Лілю і поцілував її. А вона, давши йому гарного ляпаса, утекла. Хлопець лишився стояти сам, схопившись за щоку і посміхаючись. А Ліля зникала у нічних сутінках…
Глава 13
Ліля давно уже була прийшла додому. Вона сиділа на ліжку, ображена і скривджена, немовби хтось плюнув їй у душу. Сиділа злісна і колюча, як рослина-паразит. І хоч би одна комашка, одне створіння до неї торкнулося, вона б убила його, не задумуючись хто це і що він собою представляє.
Раптом надворі вона почула якийсь рух. Стрімко встала і вибігла на ганок і побачила як її кіт, наїжився і шипить до того самого рижого собаки, який стояв і з розумінням дивився на кота. Здавалось би собака насміхався з кота, бо собака справді умів сміятися. Такий собі звичайний непородистий рижий пес із доволі добрими очима і з розумним виглядом. Лілі стало жалко собаки і вона його вирішила нагодувати. Ввійшла назад до хати, а за нею побіг кіт. Вона і кота нагодувала. Взяла із холодильника добрий шматок м’яса і вийшла на вулицю, але собаки не було уже, він зик раптово, так само, як і появився.
Настав ранок, Ліля почала збиратися до університету. Знову ж таки начаклувала собі нове вбрання, вийшла на вулицю і попрямувала до університету . ішла повільно, гордо, слухала думки перехожих, насолоджувалася… аж раптом повз неї пройшла старенька бабуся, але Ліля нічого не почула. Бабуся теж була не менш здивована. Обоє роззирнулися. Бабуся попрямувала до дівчини.
- Як звати? – зверхньо промовила стара.
- Я маю право не відповідати, - не менш зверхньо відповіла дівчина і вже хотіла була іти. Аж стара схопила її за руку і вимовила:
- Не піддавайся йому, Ліліт!
Дівчина була здивована, налякана, у голові творилося казна-що… вона назвала її так, як називав її він – чоловік у чорному. Дівчина здивовано глянула на стару: уся згорблена, у зморшках, у довгому чорному одязі, з такою ж кривавою усмішкою і з очима. Такими пустими, якимось без душі, без життя. Стара ще більше посміхнулася і вимовила:
- Хочеш знати правду – іди за мною.
Ліля мовчки прямувала за старою. А бабуся ішла не озираючись. Вони минали якійсь старі, занедбані провулки, вулиці. Нарешті стара зупинилася навпроти старого, занедбаного будинку, стіни якого давно заросли мохом і пліснявою, старі дерев’яні двері ледве трималися, а занедбаний старий садок навіював страх і відчай. Бабуся роззирнулася, глянула на Лілю і зайшла до будинку. Дівчина пішла за нею.
Усередині хата була не менш жахливіша: стеля і старий крислатий світильник заросли павутинням, старий годинник і дубові пошарпані меблі давно уже були покриті пилюкою, нечисті вікна, які були завішені мережаними потемнілими від часу тюлями. Стара сіла за стіл.
- Сядь! – випалила стара.
Ліля покірно сіла напроти бабусі. Стара взяла пачку сигарет зі столу і потала курити. Ліля закашлялась від диму, але в очікуванні продовжувала дивитися на стару. Бабуня покурюючи сигарету, почала:
- Він мене теж зустрів. Тоді я була ще зовсім молода. Жила доволі пристойно, можна сказати багато. Та все мені чогось бракувало. Ну, і мріяла мати силу. Таку, щоб знати майбутнє, таку, щоб читати думки, таку, щоб керувати людьми, - стара посміхнулася, - а потім мені приснився досить дивний сон: галявина, ніч, чоловік у чорному, який мені запропонував мати силу. Дав камінь, я на нього заплакала і ось… я отримала силу. Була сильно рада. Але це було лише на деякий час. Потім я все зрозуміла, але було запізно. Він перетворився у того хлопця, що я його любила і поцілував мене. Таким чином забрав душу, Але не всю – п’ята частина було найменша…
- П’ята частина? Частина чого?
- Душі Ліліт. Знаєш таку? Коли Бог створив Адама, він ще й так само створив йому жінку – Ліліт, на свою ж подобу. Але жінка не бажала коритися Адамові, вона хотіла бути самостійною, незалежною. Врешті-решт вона посварилася з Адамом і з Богом і пішла сама з раю. Вона відмовилася повернутися, не зважаючи на веління трьох ангелів Сеноя, Сансеноя і Семангелофа. Вони мали будь-яким чином її повернути. Але вона була горда. Не повернулася. Тоді ангели дізналися, що вона стала демоном – жінкою диявола. Вони забажали ще раз її повернути, але Ліліт знову ж таки не пішла за ними. Тоді вони зробили так, щоб щодня вмирало сто її дітей… а року 1600 вона порушила всі обіцянки свої не чіпати дітей – до того нехрещених дітей вона вбивала. Бог розізлився і розколов її душу на 6 частин. Ці частини перейдуть у тіло дівчат, які мають ім’я, співзвучне з ім’ям Ліліт, і якщо вони народилися 27 вересня рівно одна від одної старше на 66 років. Усі вони померли давно, а я ось живу, тільки без душі. Я не умію сміятися, плакати, не відчуваю радості, журби. Лише вмію читати думки, а ось твої мені чомусь не читаються.
- У мене день народження 27 вересня 1996 року…
- А у мене того ж числа 1930… пам’ятаєш камінь, як ти на нього плакала, у ньому зберігаються усі частини душі Ліліт. Він хоче відродити її, щоб розпочати війну. Щоб творився хаос. Щоб знищити світ. Він – лицемір. Не вір йому… Ліліт ж бо – найсильніший демон, без неї ніяк. А розбивши камінь, звільняться усі її душі, і твоя теж… Шоста частина – найбільша, ти все одно помреш, - хриплим голосом випалила бабуня. Вона говорила, мов привид, як не жива, як не існує. Було доволі моторошно, страшно.
Стара запалила іще одну сигарету, нервово покурюючи, скривилася. Ліля і собі скривилася, а потім беззвучно мовила «дякую» і вийшла з будинку. Стара крикнула їй наостанок:
- Зупини це!
А потім змовкла, злісно скривилася, викинула недопалок і захлопнула перед носом Лілі двері. Ліля лише запам’ятала очі, такі пусті, беззмістовні, без душі, без життя.
Глава 14
Ліля пішла до університету. Сьогодні останній екзамен. Ліля вже давно сиділа і готувалася до здачі. Але в голову нічого не лізло. Лише одні ті очі старої, лише одна остання та фраза… Було так страшно, як ніколи. Хоча ні. Страшно не було. Дівчина радше всього почувалася обдуреною, зрадженою вже двома людьми.. Хоча ні. Одною людиною і чоловіком у чорному. Лілія нагадала собі, що може використати силу. Ну от і вона це зробила: затуманила розум професорів і вони їй поставили «відмінно».
Ліля вийшла з університету і пішла на природу, подальше від цивілізації. Вона сиділа і вдивлялася у просторі безкраї, слухала музику вітру, вдихала запах трави… Було досить добре так сидіти, думати, а потім переставати думати і забувати усе на світі.
Раптом щось за спиною зашаруділо і почувся якийсь злий гаркіт. Дівчина спохватилася з місця: ззаду підкрадалася зграя диких собак. Дівчина спробувала використати силу, але вона чомусь не діяла. Тоді Ліля стрімголов помчала униз по стежці, а собаки кинулися за нею. Вона упала, кричала, кликала на допомогу. Але звалося б її покинув цілий світ. Вона зосталася сама.
А собаки все надходили ближче і ближче. Раптом невідомо звідки з кущів вибіг той самий рижий пес, і взяв усе на себе. Він був один проти всього стада. Усі собаки накинулися на нього, але він мужньо стояв у боротьбі, знову ж таки усміхаючись. Почувся ще один шелест: з кущів вибіг Саня. Ліля побігла до нього, а він міцно обняв її. Собаки уже відійшли. А на траві тихо скавулів рижий пес. Дівчина підбігла до нього. Але врятувати його було неможливо. Дівчина лише мовчки із жалем погладжувала його по рижій шерсті. А пес дивився на неї своїми розумними очима, пустив сльозу і закрив очі навіки. Ліля заплакала. Саня підійшов і обняв, а вона сказала:
- Не кидай мене більше…
- Ну на кого ж я тебе залишу? – усміхнувся хлопець.
Дівчина лише усміхнулася у відповідь. Саня продовжив:
- Ну що, продовжимо те, що ми не закінчили?
- Ти про що?
- Зараз не час, але все-таки…
Хлопець мовчки став на коліно, витягнув із кишені маленьку коробочку і. відкривши її, сказав:
- Виходь за мене…
Ліля не могла вимовити ні слова. Вона була шокована. Вдалося лише ствердно помахати головою.
Ліля уже давно повернулася із своєї прогулянки, вона забула про стару. Щось знову її потягнуло на сон. Ліля заснула… І знову та галявина, чоловік у чорному, кривава посмішка він першим обірвав тишу:
- Ти спочатку була чемною дівчинкою. А що сталося далі?
- Далі? Я виходжу заміж…
- Так, кіт розповідав… Тільки той собака збив всі мої плани… Його ваш Бог послав тебе контролювати… Але мої пси з ним швидко впоралися. Ти не вийдеш заміж, поки у тебе є сила.
- Позбавте її мене. Я не хочу вже її мати. Я хочу сім’ї, чоловіка…
- Ні! – скрикнув чоловік у чорному, - не бути цьому! Ти мала наївна дурненька дівчинка, яка не знає нічого. Окрім себе. Ти тільки моя. Ти маєш бути для мене! – крик дедалі сильнішав, - забудь це все!
- Ні. Я люблю його…
- Кого? Того дурня? Ти забудь, що таке любов, бо її нема. Вона нищить вас. Вона ж безкорисна річ.
- А звідки ви тепер цінити користь?
- Вона не корисна для мене. Забудь, я сказав!
- Ні! Ви лицемір! Брехун! Злодій!
- Ха-ха-ха, - кривава усмішка виринула з- під капелюха, - мовчи, дурна істото!
- Брехун! Я знаю, для чого явам потрібна…
- Стара тобі розповіла? Не бійся. Цієї ночі вона помре у найстрашніших муках. Але не тільки вона одна..
- Навіщо? Вбивця!
- Мовчи, тварюко!
- Лицемір…
Ліля говорила втрачаючи сили, а сама плакала… У відповідь чула лише регіт, бачила ту криваву усмішку… Піщана пустеля покрилася льодом. І ще ніколи не було такого відчуття…
Регіт різко припинився і чоловік продовжив:
- Які ж ви мізерні… Ти моя. Чуєш? У тобі душа Ліліт. Ти вічно будеш моя… Помреш не ти, а твій майбутній чоловік. Так я знищу цю любов… Яке дурне слово, - скривився чоловік.
- Ліля упала навколішки і почала благати, кричати, але чоловік ішов і зникав. А дівчина все ніяк не могла прокинутися.
Глава 15
Сон не покидав її свідомість. Нарешті дівчина ущипнула себе і прокинулася. Першим ділом схопилася і побігла до будинку Саші. Бігла хвилин десь зо 20, а вони здавалися їй цілою вічністю. Бігла через силу. Бігла. Коли і не могла бігти, падала. Але вставала знову, по очах котилися сльози. Вони стікали не лише по щоках, але й по душі…
Дівчина нарешті добігла до будинку, двері були зачинені. Подзвонила на телефон, але почула лише гудки. Раптом десь заграла музика. Дзвонив телефон Саші десь будинку. Дівчина почала кричати, стукати у двері, але ніхто не відзивався. Тоді Ліля знайшла камінь, розбила вікно і проникла у будинок. Побігла по кімнатах, на першому поверсі не було нікого. Вибігла на другий поверх, забігла до кімнати, заверещала: на підлозі лежав мертвий Саня з ножем у серці. Ліля втратила свідомість.
І знову сон. Знову ж таки та таємнича жахлива темна галявина, знову ж та темінь у світлі місяця. Знову той регіт. Ліля обернулася: перед нею стояв чоловік у чорному. З-під капелюха виглядала та кривава посмішка. Чоловік промовив:
- Ну що? Рада? Ти сама винна!
- За що? – ридала Ліля.
- Усе через тебе, Ліліт. Ти все життя будеш жити з тягарем на серці. Звісно, якщо ти будеш жити.
- Я сама позбавлю себе життя.
- Ні! Ти помреш лише тоді, коли я цього захочу!
- Я вільна!
- Ти залежна від мене…
- Ви брехали… А я вірила…
- Ніколи не вір людям, не побачивши їх очей.
- А де ж ваші очі? Їх не видно з-під капелюха! Хіба ви людина?
Чоловік мовчки посміхнувся, зняв капелюх і в той же час Ліля осліпла. Усе раптом потемніло, змилися барви, лишилося лише мутне полотно. Дівчина з криком упала на землю, схопившись за очі.
- Ну що надивилася? Побачила? – реготав чоловік.
Ліля лише плакала…
- Пам’ятай ти моя, що хочу, те й робитиму з тобою, - чоловік змахнув рукою і Ліля прозріла. А потім знову різко відігнув руку і дівчина знову перестала бачити.
Ліля закричала ще більше, але не було сили кричати. Вона захрипло промовила:
- Я не хочу…мати…силу…
- Силу не хочеш? А знаєш як її віддати? - ще більше реготав чоловік. - Потрібно лише заплакати сльозами щастя на той камінь. А де ти візьмеш щастя?. – сміявся чоловік.
Ліля ще більше плакала, сидячи на вогкій сирій землі. А чоловік продовжував:
- А я керую твоїми очима. Лише за допомогою тої сльози… Так що живи далі… точніше існуй.. Яке ж тут життя..?
Чоловік обернувся і пішов, зникаючи в сутінковій імлі. Ліля наосліп почала шукати той камінь. Сон кінчався… треба було швидше. Ліля нарешті його знайшла, прошепотіла:
- Я зупиню це! Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа…
А потім розколола камінь. Камінь засяяв, почувся крик душ, які та були. Вони звільнилися. Ліля упала на землю і почала корчитися, кричати, крутитися. Було таке враження, що вона горить у пекельному полум’ї… Чувся лише крик чоловіка в чорному:
- Що ти наробила?! Дурна!
А Ліля горіла, хоча не було вогню… Терпеливо чекала своєї смерті. Життя втратило сенс. Нічого не залишилося: ні пустелі, ні сонця, ні міражу…
…Олександра і Лілію знайшли у його ж будинку того дня. Слідчі визнали факт смерті Сані, як самогубство, адже ніяких відпечатків слідів, окрім слідів Сані, не було виявлено. Лікарі визначили, що Ліля померла від серцевого нападу. Їх поховали разом. Вони ще не встигли одружитися. А вони просто хотіли сім’ї, хотіли нормального життя…
На похороні було багато людей: від батькових друзів-міліонерів до звичайних студентів… Усі оплакували їх… День був похмурий. Ніхто не помітив лише чоловіка у чорному на похороні. Чоловік мовчки повернув був голову на могилу, криваво посміхнувся і пішов. У вранішньому тумані зникали дві постаті: чоловік у чорному і кіт по імені Шістка.
ID:
387103
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.12.2012 16:04:58
© дата внесення змiн: 23.12.2012 16:04:58
автор: Тетяна Хоронжук
Вкажіть причину вашої скарги
|
