В опівнічному пледі дрімають хиткі мансарди.
На причалі нікого. Мигтить віддалік Массандра.
Ти спиняєшся тут на короткі гостини в моря,
бо воно, як ніхто, розуміє твої повтори
і потвори, твої урагани, твої примари.
Мовчки так сидите – недоладна і дивна пара:
нетутешня Марія завждú не в своїй тарілці
і гаркавий Іосіф, суворий старий тубілець.
І нічим не збудити протяжну січневу тишу –
крім різдвяного дзвону. І вже на руках колишеш
дивовижну маленьку зірку золотоволосу.
І сміється ласкаво суворий старий Іосіф.
