(мала поема)
Як за́світла за крайніми хатами
сміття́ палили, вже розтанув дим.
Ніщо таке тополі не хитає;
посеред неба всівся молодик.
Спокійний і рогатий, наче бидло,
ще звечора підвівся і завис.
Йому так нудно, все йому набридло…
Аніполуди. Тільки тінь сови.
А десь же воно ляскає, гуркоче,
нахнюпившись, блукає бозна-де;
до будь-якого гембеля охоче,
таке затяте – певно, що знайде́.
А тут топо́лі туляться до неба,
до лагідної певності Стожар,
до праведної зверхності Дене6а –
вони їм і батьки, і сторожа́.
Диви, як рясно висипало го́рі!
дрімотні зела долі шепотять.
Тут вистачає спокою і волі.
Вони з тобою. Спи, моє дитя.
Кружляють, зорі, наче та сновида,
тримають плин досвітньої ходи;
червневе небо губить ластовиння
у повний кошик українських див.
Ще кавуни не спіють на городах.
Там, за межею бур’янів, курна,
у поле йде Єланецька дорога;
її вартує явір-одинак –
огрядний, та дебелий, та кремезний,
ще змалечку приставший до пуття.
А он кущі навприсядки завмерли:
природна річ – інерція буття.
А хтось блукає – загубив до хати
зворотний шлях. І грець його веде.
А хтось шукає гетьманські дукати,
бодай дрібного шеляга знайде.
(Кандиба отакий несосвітенний
хіба що чорну курку не доїв.
Не в маму він причмелений і темний –
батькі́вських батогів-бо недоїв.)
А хто там ще тікає геть-подалі,
позаочі, наосліп, навмання?
(Червнева Трійця не відповідає.
Десь калатає бричка без коня;
а батоги висвистують.) Туди-бо,
куди вона повз зоряний узвіз?
Цупка і непрозора перспектива
загорнута, зав’язана в сувій.
Господня ти покинута садибо,
мій світе ясний, зоряний мій світ!
Як «Вія», хтось вночі читає тишу:
перегорнув сторінку – і принишк.
Велебні стебла подихом колише,
неначе хто ступає під рушник.
Сосною розпахтілось наче зблизька,
насправді ж – од віддалених узлісь.
Тут досхочу ромену і любистка,
крилатка сходить прямо із землі.
Гречана вовна навіть не цвіте ще,
коріння котиполя ще міцні;
а осторонь цілюща гожа-теща –
як знахідка, не скласти їй ціни!
А дехто розсипає вже насіння.
М’який летючий іній понизу –
то скіфської кульбаби тануть тіні,
у темряву пірнають і повзуть.
Перегортає суглинок на супісь,
спориш і лободу – на полини
чиясь тут недоторкана присутність.
Чиїсь упорядковані лани.
Ця нива ще не знала хлібороба,
її засіяв Син або Отець.
(А хто посіяв зорі по дібровах –
чи то на небі папороть цвіте?)
…Хіба ж дадуть тоненько й тихо прясти
ті дуропляси злякані – зайці?
Урозтіч – і гасають вихилясом,
протоптують облудні манівці.
То блимають їм кліпалки всілякі,
то їм по колу никає хижак,
то задні ноги стежкою гуляють,
поки хазяїн спить… Короче – жах!
Дивіться он, розбіглись, як по хаті, –
вони вже мабуть точно не дурні́! –
рудої миші вишкребки пикаті,
різноманітні жевжики дрібні.
І їм не лячно, жевжикам. «А хто там,
де чагарник, вовтузиться, як пес?
Чого воно товчеться живоплотом,
кахикає і рохкає, й сопе?»
Тю, їжачок! Дурні, злякались га́зди.
Він щось поживне ніс на кожусі́,
а тут його спіткали негаразди –
нема кому поперти їх усі!
Там облизень гуде – проста комаха,
там витрішка цікава – бач яка!
Товариш вовк, сердешний сіромаха,
тепер полює білого бичка.
…Навипаски отим широким степом
пройдуть ще не зав’язані світи,
а той завіявся уже – на порох стертий –
товченим маком зоряним звідтіль.
Уговтались, розтринькались, завмерли,
перевелись на випаси степи…
А то ж чиї там брязкають стремена?
і промайнув бунчук, і блиснув спис?
Земля запам’ятала всі нашестя,
потовчена копитом татарви.
Туте́шній вітер пестить проти шерсті
що не зросло з тутешньої трави.
…Хто там дуркує голосом пташиним,
чиї зелені вусики висять?
Гей, не ходіть у зарості шипшини,
де рохкає скажене порося!
Гей, слухайте, чи вуха вам заклало? –
та не ласуйте жданками, дурні́, –
як вивірки регочуться зухвало
і посвистом скликають кажанів,
а ті гуртом ширяють понад рястом.
Базіки точать ляси, бо нудьга…
На кого вони, власне, точать ляси? –
пильнуйте в світлі зоряних багать.
Од виярку гукає вража сила –
аж довела до сказу ярчука.
Когось осика у кущі струсила,
і він озвавсь до неї, як чекав.
Собак до чвари кличуть переве́ртні –
шалений ґвалт здійняли брехуни;
попід хати розносять теревені.
Шкода, немає Гоголя на них!
Нема кому назвати поіменно,
заборонити галас шахраям,
бо тільки Гоголь знає достеменно,
кому яке судилося ім’я.
А поки їм тут попуст і дозвілля,
нагоди не цураються бевзі:
ті, дзигою, ті гопки, ті до зілля, –
як та казала, діло на мазі.
Там вибрики зіпсовані хихочуть,
заколотили злидні веремій,
там покруч он збиткується і корчить
«о» кругле. Небалакають німі.
Он халамидник посмішку на кутні
не натягає… Ти диви, дотяг!
Над ким воно, миршавеньке, кепкує –
замість покути, бісове дитя?
Знайшовся хвіст до нашої кобили,
як віщували знані чаклуни!
(Аж перебендя губу закопилив –
такий кумедний кручений панич!)
Свої права качають трістенята,
несамовиті вишкварки сюрчать,
бо не якісь заброди тридесяті,
а зроду-віку, ту́та повсякчас!
Там молоко скисають, варять воду,
козі ламає роги куций слуп,
там очмана вже загрузив підводу
і лихо запрягається у плуг.
Камінням засівається обійстя, –
як вродить, то ніхто не подола.
Маленький скиглик вже не хоче їсти,
бо лячно як! – такі кругом діла.
Глузуйте, як нарипались. Про мене.
Хизуйтеся, як ви такі цабе.
…А вже нагайка мацає рамена.
…А хтось простує пішки до небес.
Та цур тобі, нестерпне, нестатечне
і вкрай зухвале сім’я кропиви!
Гуляй десь-інде, не чіпай оте, що
шанується, Зарічне і Зайви́,
Нову Одесу, Троїцьке і Бу́зьке,
що припада до Буга і Дніпра.
Чумацьким Шляхом оповита пустка –
то зовсім інша, то не ваша гра.
Дурні пара́ски (себто наші відьми),
натішившись у цурки досхочу́,
як напосіли: «Граємо у пі́тьми,
мерщій усі шукайте тирличу!»
І враз імла осіла прямовисно,
замулило повітря. Хай вам грець,
та звідки серед степу трясови́на? –
а жаба давить, наче комірець.
Таки відчутний каламутний присмак,
немов накрили змоченим рядном;
і жевріє перед очима присмерк –
куди подівся зоряний танок?
Нівроку, неабияка задуха,
нестерпний сморід твані й перваку.
Принишкла навіть клепана свекруха
і тільки стиха скиглить у кутку.
...Аж о́ндечки!– і певно, що було так,
а начебто здавалось, що нема –
стирчить лопата посеред болота,
і постелило цвіль попід туман.
І плямкає, і шерхає. І брязка
залізо шестипалої стопи.
Догралися, що вкрай дурна параска
казна-яка зурочила степи.
Спокуси наші первісні, скоромні
як потекли з покинутих криниць,
німий терпець і розпачі судомні –
як покотились геть по царині!
Незмоги тільки ойкають од болю,
терновий клопіт жалісно квилить,
щодуху із загальною юрбою
жене пилип отари ковили.
А тирличе́м навіяна омана
усе те тягне в сороміцьку гру,
воно пологим схилом за туманом,
за пі́тьмою спадає до яруг.
По вінця повні ниці чорториї
натурою сує́тних ідіом,
повторюваних двічі чи то тричі,
нуртують не озореним єством.
І далі, далі, безвісти, у нетрі!
де край оселі брилами заліг,
де циркуляри вештаються мертві,
де не буває неба і землі.
Як раптом блисне бозна-що, як лясне! –
і басом невдоволено до них.
Неначе хто одрізав: «Цитьте, блазні!» –
з одміреної часом давнини.
«Та ні, дарма, такого не буває…»
(Горбатий чіп в уяві постає…
Нехай він і надалі пропливає
за обрієм занедбаних суєт!)
Великі скрути, масінькі халепи,
та чим же вам страшний горбатий чіп?
Мерщій по кублах, репані дурепи,
бо то не він мандрує уночі.
«Та ні, здалося…» – «А нашо здалося
воно мені?» – «Гулляємо, дарма!»
Гей, стережіться! Гоголь у дорозі.
Чекайте, ду́рні, буде вам «пітьма́»!
І розійшлося, як насіння вроздріб,
лушпиння тільки вітер підміта,
над степом зорі напинають простір…
А чи не простір – Гоголя мета?
То певно він, покинувши дорогу,
під зорями мандрує навпрошки.
В недовгому очікуванні бога
кирпата ніч сміється пошепки.
2003
ID:
396669
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 30.01.2013 11:52:53
© дата внесення змiн: 11.07.2013 14:52:17
автор: Ник.С.Пичугин
Вкажіть причину вашої скарги
|
Даю Вам 5
