І
Ось знову навинулась пишногруда
княжною білосніжною в ліси
і певно більш казкової не буде
в хоромах первозданної краси.
Такого не було вже літ стонадцять.
Мороз і сніг, куранти, календар…
Немає інків, але всі бояться.
Двадцять один, дванадцять і дванадцять!
Як не гаплик, то сонячний удар.
У вікна заглядає сіре небо.
Короткий день останній шле привіт.
Кінець напевно теж зустріти треба,
щоб краще пам’ятати білий світ.
Намащуй лижі. Нікуди подітись…
З-за хмари посміхається Творець,
що треба бігти аж до краю світу,
щоб там таки побачити кінець.
ІІ
Біжить лижня під шатрами негоди,
де шмаття хвої припорошив сніг,
і подих небезпечної пригоди
примушує прискорювати біг.
Сліпить яскраве сонячне проміння.
У цятках іскор – снігова блакить.
Під пеленами світле безгоміння,
сповите білим саваном, блищить.
В ступнях на босу ногу край дороги
руде дубиння в’язне у снігах.
Схилились, заглядаючи під ноги,
зелені сосни в білих фартухах.
Ще не справлялись танці диких віхол
і затяжні хрестини завірюх.
Лиш зрідка вихор, вітрові на втіху,
уздовж галявин забиває дух,
потрясши верховіттями соснини,
скидає шум висячих кучугур
і з нетрів пелехатої тіснини
навтікача пришвидшує алюр.
За ним болотна чапля у блакиті
до сонця понад обрієм летить,
і, осягнувши неповторність миті,
все завмирає в цю останню мить.
ІІІ
Біжить лижня то вгору, то під гору
у білий світ, незнаний до кінця.
Немає краще, як в зимову пору
минає світ, мов казочка оця.