День починався до біса паскудно. Паскудніше, ніж будь-який інший день цього місяця. Хоча ні, був один ще гірший, але то не суттєво, бо то була моя вина. Цілком і повністю. Вся до кожного грама, до кожного цента, до кожної краплини. Та ні… То було не так погано…
День почався з того клятого вранішнього зовсім непотрібного і зовсім недоречного дзвінка. Всього одного. Всього на кілька секунд. Цих кількох секунд цілком вистачило щоб пересрати весь день. Всім вісімдесят шість інших тисяч секунд. Просто взяти і пересрати. Одним розчерком. Одним жестом. Кількома звуками.
- День добрий! – мовили в трубці. – Ваш час вичерпано. Гарного дня вам! – і поклали трубку.
День добрий?! Який він, в біса, добрий якщо зранку повідомляють що час скінчився?! Який він, в холеру, добрий?! Хоча так… Це дурна формальність. Просто формальність. Не привітатись же «Гори в пеклі!»? Неввічливо якось виходить. Гарного дня… Так… Гарного мені останнього дня. Хоча, може воно й на краще. Я вже просто втомився від цього світу. Від цього усього лайна, що на кожному кроці лізе під ноги, від купи цих облич, кожне з яких тобі посміхається, а за спиною гидливо плює собі під ноги, від цієї купи несправжніх емоцій.
День мав би початись з душу, потім був би сніданок, кільканадцять кроків на роботу, потім власне робота, обід, знову робота, шлях додому і знову лягти спати… Так банально.
День в будь-якому випадку мав би якось початись. І такий початок був би сьогодні якщо не в мене, то може в того хлопця з сусіднього відсіку, або в тієї курви з іншого поверху, яка тільки і вміє, що пліткувати про те, які всі хвойди та шалави, а сама в свої двадцять два мала хлопців більше за інших разом узятих. Власне, все одно.
День вже почався і як би то сумно не було, але змінити я нічого не міг. Хоча ні. Міг. Я міг вирішити що буду робити сьогодні. Іти на роботу? Ні… Яку, в біса, роботу? Це мій останній день. Ні, я сьогодні не буду працювати. Я відпочиватиму. Так, сидітиму в себе в кімнаті, гратиму на комп’ютері в якусь не надто інтелектуальну гру і тупо чекатиму вечора… А там маленька процедура – і все. І кінець. І амба…
«День останній»… Так, можна вчепити такий статус у себе на сторінці. Доволі непогано. Лаконічно. Точно. Правильно. Я клацнув кілька кнопок, запустив гру і сів на стілець, втупившись у екран. Там бігав дядько, стріляв, різав та рубав монстрів. Доволі древня гра, але чим вона від того гірша? Так, практично без жодного сенсу, хоча чим вона відрізняється від нашого життя? Так, жорстока в дечому гра, а хіба наше життя не таке ж саме? Постріл, куля в голову – і мій персонаж, випустивши з рук зброю, гепнувся на підлогу щоб за кілька секунд відродитись і побігти знову стріляти ворогів. Так, нереалістично, але хіба це життя, щоб бути реалістичним?
День-день! Так, це продзвенів дзвоник, сповіщаючи що вже обід. Нічогенько я так посидів. Здавалося б тільки сів, а вже й обід. Вечір, мабуть, настане так само неочікувано. Побачимо… Обідати я не став, так як сенсу в цьому не було. Енергія мені не потрібна. Вистачить і вже наявної. Я розвернувся до монітору і продовжив свій процес гри. Пробіг кілька рівнів. Вийшов, не зберігаючись. Був практично вечір. В мережі з’явилось багато знайомих, друзів, колег, родичів. Посипались співчуття. Так, всі знали, що це мій останній день, що мій час вичерпано. Ні, ніхто не сумував, бо такий кінець чекає усіх нас. Усіх, хто знаходиться на цьому шатлі. Усіх чекає той день, коли народиться хтось новий і один із жителів даного космічного гіганта буде вимушений просто й банально зайти в камеру, де його відключать від системи генерування кисню, без якої дихати буде нічим і тому він помре. Практично моментально. Для цього є укол. Практично безболісна смерть. Те, чого хочемо усі. А потім занесуть до камери новонародженого, в якого на обличчя буде одягнута дихальна маска. Кілька хвилин – і дитина підключена до системи, маска забирається, батьки раді.
День останній чекає на кожного. Рано чи пізно, але він таки настане. Сумувати про те, що життя минуло і воно практично не принесло втіхи, чи радіти, що даєш своєю смертю можливість жити комусь іншому – це вибір кожного. Тут вже хто як хоче. Це один з несуттєвих варіантів…
День минув… Двадцять друга година. Зараз зайдуть люди у формі і проведуть мене до камери, де все і станеться. Майже миттєво і безболісно. Принаймні так обіцяють. Вони вже йдуть. Я чую їхні кроки в коридорі. Вони вже біля дверей. Вони вже тут…
- День добрий! Ваш вихід, сер…
Кінець.
ID:
369889
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.10.2012 01:44:32
© дата внесення змiн: 10.10.2012 01:44:32
автор: William Mirovich
Вкажіть причину вашої скарги
|
