В чужих очах не раз шукала сенс життя.
В обіймах інших так хотілося зігрітись:
Від поцілунків, щоб п’яніти без вина –
Воліла іншою любов’ю вкрай напитись.
Шукала спокою, хотіла забуття.
П’яніла від вина, не від любові.
Була коханою чиюсь, а сама
Бажала іншої для себе долі.
Блукала в хаосі заплутаних думок,
Знаходила в них біль, та не кохання.
Свідомо в бездну знову йшла за кроком крок,
Не уявляючи без тебе існування.
І ось на скелі вкрай роздертого життя
Стоїть розхристана душа вітрами зради.
Нема більш сліз, лишилось тільки каяття,
Що не сказала я тобі своєї правди.
Чому мовчала? – запитаєш. - Що ж, скажу:
Боялася в твоїх очах упасти.
А зараз, бачиш,на колінах я стою
І, знаєш, ні, не хочу підніматись.
Бо вже не соромно кричати на весь світ,
Що я люблю, що ти мене не любиш!
Не страшно вже й в провалля полетіть
Тоді, як ти мене колись забудеш…
Я відпущу на волю скривдження думки.
Я не покличу, не прийду – для тебе згину.
Ну, що ж, скоріше мою руку відпусти
Хай бездна чорна серце, плоть, любов поглине.
