Весна на дворі з вітром шепотіла,
в росі ранковій начебто і з скла
комусь в майбУття долю ворожила,
а під вікном черемуха цвіла.
Весна буяла, жити так хотілось,
пливли приємні помисли з уяв.
Щось тепле й миле серденьку наснилось,
я під роддомом з квітами дрімав.
Та раптом хмари стали наді мною,
в черемхи цвіт неначе посивів…
Ваш син помер котилося луною.
Жаль, персонал зарадить не зумів.
Горів в вогні поранений Чорнобиль,
поніс отруту світом вдалину.
Розвіяв пекло з вовчої утроби,
то спалахнула квітка з Полину.
Пішли в безсмертя воїни - герої,
грудьми спинили кляту Сатану.
Щоб нам світило сонечко з тобою,
зозулька щоб кувала у бору.
А на дворі весною знов буяє…
Внучку нараз чотирнадцять рочків.
Знов, як колись на обрії світає,
летить удалеч гомін журавлів!
Цю пекучу рану в серці нашої Землі нічим не загоїти...Щемно, проймає до кісток... У важкі часи живемо. Людина постійно винаходить щось нове, проте, чимало з цих винаходів потім і нищать нас.
Дід Миколай відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Важко уявити біль (як душевний так і тілесний) покинути рідні домівки і призвичаїтись до іншої землі. Почати все спочатку, забути рідне, яке виривається завжди з пам'яті, втратити дорогих людей...
Дід Миколай відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Цю пекучу рану в серці нашої Землі нічим не загоїти...Щемно, проймає до кісток... 
У важкі часи живемо. Людина постійно винаходить щось нове, проте, чимало з цих винаходів потім і нищать нас. 
