На ґанок старого дому вийшла молода дівчина. Вона зупинилась на самому порозі і піднесла обличчя до неба. Пусто. Ні зір, ні місяця. Небо покривала важка пелена хмар. Тоненький ніс у веснянках втягнув прохолодне нічне повітря. Налетів вітер і пробрав всю її наскрізь.
Сьогодні буде вдале полювання.
Дівчина легко збігла східцями і ступила на стежку, що вела кудись поміж трав. Кожен крок, хай і беззвучний, підносив легкий шлейф куряви. Ніч мовчала, вичікувала явно і беззвучно, лише трави та віковічні камені промовляли. Вітер приніс голоси. Її вже чекали.
***
На широкому полі колихались трави, шуміли, дихали, шепотіли. Вони вказували шлях. Той шлях у траві, від голосу до голосу привів її у древнє місце, таке ж древнє як вона сама. Колись вони були одним цілим, колись вона співала разом із цими пагорбами, танцювала із травами та зорями. На тому місці возвеличувався кам’яний круг. Не важливо було, хто його тут поставив, чиї руки пестили ці мегаліти, чиї серця колихали величний задум… Це місце жило своїм життя і вона прийшла, щоб знову стати його частиною.
Дівчина вклонилася каменям і вступила у коло. На якусь мить її поглинула чужа свідомість, а потім її власна викристалізувалась і полинула в незбагненні далі, піднялась у височінь. Вона сіла у центрі кола й піднесла руки до неба. Дівчина співала для цих каменів, для землі, трав, вітру і неба. Вона співала пісню єдності.
Ніч наповнювала її, розпирала груди та примушувала рухатись. Неймовірна сила підняла її із землі, захопила її думки та емоції і потягла у танець. У тому танці, у плавних рухах, із вітром, що грався волоссям, її душа перероджувалась, знаходила себе та свій шлях. Вона пам’ятала усе. Вона була частиною Всесвіту, вічного у своєму русі.
І ніч тривала вічно.
