Ніч була до біса важкою. Більше десятка клієнтів і кожен із своїми дурними забаганками та бажаннями. Хочеш, чи ні – а виконувати треба. Інакше є усі шанси вилетіти з роботи та в найближчий термін отримати статтю за дармоїдство. Так, доволі неприємно було б. Арешт, строк, а потім решту життя доведеться працювати за копійки, оскільки з таким минулим нічого путнього не світить.
– Агов! – почувся голос старшого по зміні. – Карл! Ти де? Ще одна машина.
– Іду! – піднявся з крісла названий та вийшов з будки, де так і не зміг перепочити.
Радувало тільки те, що до ранку залишалось всього якихось півгодини. Потім буде нова зміна і можна буде врешті-решт просто та банально піти додому, щоб виспатись. Нехай і на старому обшарпаному та вбитому часом ліжку. Нехай і на зовсім несвіжій білизні. Нехай і під шум залізничної колії. Нехай…
– Доброї ночі! Карл Ліповський, – понуро підійшов до вікна мийник та врешті підвів очі з підлоги. – Що бажаєте?
– Помити машину, – почувся доволі знайомий жіночий голос. На жаль (хоча хтозна – може, й на щастя), Ліповський таки не пам’ятав кому саме він належав і де він міг його чути.
– Все? – буркнув Карл, зовсім не бажаючи задавати типовий список питань про натертя воском, підкачку коліс та ще купу інших процедур.
– Так.
– Оплатіть, будь ласка, Ваше замовлення на касі, – мовив Ліповський та простягнув щойно виписану квитанцію.
Леді простягнула свою тендітну руку, взяла папір та, кокетливо виляючи стегнами, рушила до будки. Коли вона повернулась, Карл вже практично домивав машину.
– Ми часом ніде не зустрічалися? – ніби між іншим запитала дама та стала поруч.
– Не думаю, - відповів мийник, подумки посилаючи її та усіх інших до пекла та куди подалі одночасно.
– Твоє лице мені таки знайоме…
– Можливо, Ви тут раніше мили машину і я Вас обслуговував.
– Ні, я взагалі за кермом всього місяць. Так що точно ні.
– Тоді я навіть не знаю. Відійдіть від дверцят будь ласка.
– Ти сказав, що тебе звуть Карл Ліповський? – перепитала леді.
Той мугикнув у відповідь.
– А, тоді я знаю звідки мені відоме твоє прізвище! – вигукнула вона. – Ти раніше був власником великого клубу на нинішньому бульварі імені Маркса. Я там бувала.
Так, це була чиста правда. Карл і справді колись був власником клубу на тоді ще проспекті імені Шарля Куліса. Не шукайте це ім'я в енциклопедіях та словниках. Воно Вам все одно нічого не скаже. Це доволі таки місцевий герой, якого проте при приході нової влади заборонили. Як і ряд закладів та видів діяльності.
Це почалося в один із найзвичайнісіньких ранків. Від останніх виборів минуло всього з два тижні. До клубу Карла зайшло три особи, серед яких був нинішній мер, і заявили, що клуб переходить у власність влади і пан Ліповський разом із всіма працівниками мусять покинути його межі протягом наступних шести годин. Звичайно, ніяких грошей влада і не подумала платити ні самому Карлу, ні будь-кому із працівників. Жодної компенсації, так само як і подальшого працевлаштування. Не допомогли ні кількаденні походи по різним кабінетам, ні численні зв’язки, які проте з приходом влади стали зовсім непотрібні і вже ніц не вирішували.
А потім біржа. Кілька разів доводилось виконувати громадські роботи і отримувати за цю до біса важку працю жалюгідну мінімалку. Так, життя реально котилось під укіс. Зрештою удача наче трохи посміхнулася і вдалося знайти роботу на автомийці. Так, важка робота, але зате зарплати нарешті стало вистачати принаймні на життя. Хоча, якщо порівняти з життям до цього, то поточне можна назвати лише словом «існування». Просто банальне та жалюгідне існування серед мільйонів інших. Клуби, ресторани, дорогі костюми, класні тачки, вродливі та легкодоступні дівчата – все це відразу стало недоступним, як в принципі і решті простого люду.
– Я вгадала? Ти – власник того клубу? – запитала дівчина.
Карл кивнув у відповідь, перекриваючи воду та ставлячи шланг на місце.
– Треба ж таке… – почала знову власниця авто та, отримавши у відповідь мовчанку, продовжила: – І як воно ось так існувати?
– Доволі паскудно, – мовив Ліповський.
– Треба ж таке… І скільки ти тут отримуєш?
Очевидно, даній особі просто хотілося почесати язиком, аби якось згаяти час. Карлу ж тупо хотілося спати. Спати і більше нічого. Тому дана розмова його добряче напрягала.
– Слухай… – знову почала дівчина, театрально закотивши очі.
– Ні, це ти слухай! – гаркнув Карл і вдарив кулаком по стінці. – Ти задрала мене вже. Може вже досить парити мій мозок своїм абсолютно беззмістовним текстом, своїм тупим бла-бла-бла?! Помили машину? Помили. Значить що? Значить до побачення! Аріведерчі! Чао! Нафіг з пляжу!!
– Ти що, з дуба рухнув? – звела брови та аж почервоніла від гніву особа. – Та я… Та ти… Ти що, взагалі?! Я тебе…
– До побачення, - кинув Ліповський та рушив назад до будки. – Щасливої дороги, - і вже під ніс додав: - Щоб в тебе права забрали, курка тупа.
Годинник показував шосту ранку. І це була перша гарна звістка за сьогодні.
ID:
426687
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.05.2013 23:05:40
© дата внесення змiн: 22.05.2013 23:05:40
автор: William Mirovich
Вкажіть причину вашої скарги
|
